Ось чому Романа поставилася з розумінням до нервового зриву професора. Хоч він боляче шарпнув її, кілька разів штовхнув, аж вона вдарилась об викладену білими кахлями стіну, обсипав її неприємними, несправедливими словами — і все це на очах у медперсоналу, — вона не образилася. Її люб’язно провела сюди, у закрите крило клініки, одна з молоденьких адміністраторок, коли Романа представилася нареченою професорового сина. Адміністраторка дорогою довірливо щебетала, розпитувала про професора, про його дружину, співчутливо хитала головою, цокала язиком. Потім кокетливо усміхнулась і поцікавилася, коли весілля. Романа доброзичливо відповідала на всі її запитання: — Ми з професором вирішили облаштувати все вдома найкращим чином, щоб забрати маму додому, я навіть порадила викликати персонал з Ізраїлю, вони там знають свою справу, у них особливий підхід. Ми замовили звідти ліки й певне устаткування. Все-таки вдома мама почуватиметься найкраще. Поки Богдан не повернеться, я буду поруч. Ми з нею добрі подруги. Нам навіть не конче розмовляти.
Адміністраторка захоплено дивилась на Роману своїми широко розчахнутими очима з приклеєними ляльковими віями.
Романа хитрувала. То був всього лише маленький жарт — їй же треба було якось проникнути до палати. Професор уперто відмовлявся Роману туди провести. Він боявся, це стане для неї надто великим потрясінням. Вона більше не схожа на себе, говорив він. Це зовсім не та жінка. Вона навіть на жінку більше не схожа.
У білому халаті, в целофанових бахілах, що ковзали по підлозі, Романа тихенько увійшла до палати. Світлі ролети на вікнах були опущені. Попискували й кліпали жовто-салатовими вогниками монітори. До ліжка тягнулися сув’язі дротів і трубочок. Столик і шафка зі скляними дверцятами були напхані ліками. У повітрі нестерпно чимось разило.
Намагаючись шарудіти якомога більше, щоб таким чином попередити про свій прихід, Романа почала обережними кроками наближатися до ліжка. Їй стало чомусь нестерпно лячно, ноги не слухались, пересохло в роті. Вона підбадьорювала себе, зобразила на обличчі радісний вираз, який виявився переляканим при погляді в дзеркало на стіні.
Маленька людина лежала майже половиною сухого тіла на подушці. Під жовтою шкірою, яка обтягувала череп, билися роздуті вени. В ніс заходили трубочки з іржавою рідиною, зафіксовані над верхньою губою чимось на кшталт скотчу. Гострими крайчиками на обличчі стирчали вилиці, пошерхлі губи задерлися й оголили роззявлену ротову порожнину, язик, укритий товстим шаром сіро-жовтого нальоту. Звідти, з нутра, продиралося нерівне хрипіння, моторошне порипування й посвист. При кожному вдиху обличчя пересмикувалося від болісної гримаси.
Романа притулила обидві долоні до обличчя й завмерла над ліжком. Її погляд вихоплював рапату шкіру шиї, пласку впалу грудину, прутики рук, розпанахані запаленими слідами від голок.
Людина дивилася на Роману завмерлим, втомленим поглядом. У каламутних очах не було ні подиву, ні зацікавлення, ні роздратування. Романа не розуміла навіть, чи людина в ліжку взагалі її бачить, чи усвідомлює її присутність. Вона усміхнулась до людини в ліжку. Людина не відповіла. Пересилюючи себе, Романа простягнула руку і провела кінчиками пальців по шкірі нерухомого передпліччя. Це було неприємно — ніби торкаєшся чогось зіпсованого, неживого. Романа розтулила уста, прочистила горло, збираючись із думками. Їй треба було якось представитися, пояснити свою присутність, щось запропонувати. Вона пригадала раптом, що принесла з собою айпод професорової дружини. Це здалося найкращим розв’язанням. Романа вийняла з сумочки навушники, приклала їх до вух жінки, боячись надто сильно натискати, і ввімкнула котрусь із численних однакових мінімалістичних композицій для фортепіяно.
Жінка жодним чином не реагувала, навіть не кліпала. Але Романі здалось, що тілом її почали пробігати ледь помітні хвилі, ледь відчутне дрижання. Частіше засигналили датчики, замиготіли, тривожно заблимали додаткові вогники. Хрипке дихання стало частішим, схожим на проламування сухого гілляччя.
Цієї миті до палати й забігло кілька медсестер і лікарів, а слідом за ними влетів професор. Вираз переляку на його обличчі негайно змінився на лють. Романі ще не доводилось бачити такої виразної емоції на цьому завжди однаковому, економному обличчі.
Він вирвав із вух дружини навушники і з силою відкинув плеєр в куток палати. Тоді схопив Роману обома руками за плечі, струснув нею, стиснув з усієї сили так, що вона скрикнула, розгублено на нього дивлячись, усміхаючись йому з нерозумінням, ніби сподіваючись, що він таким дивним чином жартує.