Лікарі тим часом копошились навколо пацієнтки. Романа встигла помітити, як один із них жестом показує іншому, що все гаразд, що все під контролем, пацієнтка жива, нічого не сталось, — а далі професор виштовхав її на коридор, захлинаючись шипінням, незв’язними потоками навісного булькотіння. Він штовхав її коридором, і вона боляче билась боками об стіну. Вже на сходах він трохи заспокоївся, прийшов до тями. Але разом із тим геть утратив дар мови. Професор тримав Роману за зап’ястя, охопивши його кільцем своєї долоні, ніби кайданками. Романа шукала професорів погляд, але той уникав дивитись на неї. Він був рішучий, він був чужий і неприступний. Це була людина, яку Романа знала ще менше, ніж того дня, коли вперше прибирала його помешкання. Він вів її до виходу, не даючи жодного шансу дістатися до їхньої близькости, до всіх проведених разом вечорів, до вислуханих історій. Він вивів Роману назовні і сказав холодним голосом: — Ідіть геть. Більше ніколи не потикайтесь. Не смійте приходити. Щоб я не бачив вас більше.
І ось тепер вона чекала. Днями, тижнями, що поволі перетворились на другий місяць.
І тоді професор таки зателефонував. — Чи не могли би ви приїхати? — запитав він поважно. — Якщо це, звичайно, не відірве вас від якихось важливих справ.
Романа притьмом зібралась і вибігла на трасу. До найближчого автобуса з Ближніх Садів залишалась година, стовбичити стільки часу не вистачило б терпіння. Вона пішки дійшла до Клавдієвого, з подивом помічаючи особливу яскравість барв і чіткість ліній у природі. Маршрутка до Києва раз по раз застрягала в заторах, тягнулась у напівсонному темпі, ніби знущаючись над Романою.
Відчувши на своїх розпашілих щоках прохолоду професорового під’їзду, Романа мало не розплакалася. Вона привіталась із консьєржкою і побігла нагору, по-юнацьки перестрибуючи через сходинку.
Хвилювання і збудження відібрали їй мову, тож коли професор відчинив двері, Романа — замість привітатися — розсміялася. Професор за цей час змарнів, постарів іще дужче. Його обличчя ніби затягнуло ряскою недоглянутости. Спина зовсім зсутулилась, як у старого діда.
Він запросив Роману на кухню, налив їй чаю. Підсунув їй під самий ніс бляшану коробку з печивом. На коробці були намальовані притрушені снігом і блискітками гілки ялини, й барвистий напис звивався, замикаючись сам на собі: «З Новим роком!»
Ми таки наважилися, — повідомив професор урочисто (так повідомляють зазвичай про вагітність). — Тут у неї жодного шансу. Після останньої хіміотерапії знову стався рецидив, цього разу вже за місяць. Я купив квитки на літак, домовився про спеціяльне транспортування. Знаєте, — подивився він на Роману пронизливим поглядом, — мені відомо кілька історій, коли вдавалось продовжити життя ще на кілька років у цілковито безнадійних випадках. Ось одна жінка, наприклад… — почав він із удаваним ентузіязмом у голосі, але тут же махнув рукою.
Я не можу відібрати у неї цей шанс, — сказав він, ніби просячи пробачення. — Я й собі не можу його не дати.
Професор попросив Роману пожити в їхньому з дружиною помешканні у час їхньої відсутности. Поливати сукуленти, лаванду і орхідеї, протирати пилюку з лакованих чорним камінців у японському стилі, підтримувати екологічний рівень обжитости. — Кого б іще я міг про таке попросити? — знизав плечима професор, угризшись зубами в зашкарубле новорічне печиво з бляшанки. — Ви ж своя. Я ж вам можу довіритися.
І, так і не спромігшись відкусити печива, професор усміхнувся лукаво й щемко, і вони удвох із Романою розреготалися, після чого нарешті між ними знову запанувала звична злагода.
Рома збагнула, що то був жест примирення, що таким чином професор просив пробачення за свій зрив, за несправедливість, якої допустився тоді в лікарні. Вона й так не ображалась, але це запрошення знову повернутись у професорове життя заторкнуло в ній найглибші поклади ніжности.
Увесь вечір вони розмовляли так, як раніше. Професор розповідав, а Романа слухала. Вона, звісно ж, погодилася тут пожити. Квартиру не слід було залишати без нагляду. Хіба вона не розуміла.
Перед виходом, уже прощаючись, Романа запитала про Богдана. Професор похитав головою. Нічого не чути. За весь цей час від нього не було жодної звістки. Хоча він, професор, докладав зусиль, аби довідатися, землю перевертав, аби знайти бодай якийсь слід, — і врешті йому таки влаштували телефонну розмову з котримсь із командирів. Той запевнив, що син живий. Але більше не сказав жодного слова.