На Слонову Богдан реагував. Односкладно відповідав на її запитання, відповідав поглядом на погляд, часом навіть усміхався (один із кутиків рота, смикаючись, вигинався додолу).
Я його дружина, — казала Рома, намагаючись за агресією приховати переляк. — Він — мій чоловік, і я буду до нього приходити. До того ж я приношу гроші на його лікування. Якими ліками ви його лікували раніше? Якими нитками ви його шили? Коли йому почало ставати краще?
Слонова презирливо піднімала брову.
Можливо, фізично йому й краще, — цідила крізь зуби вона. — Можливо, і краще, хоч я би так не сказала. Але психічно ви йому шкодите. Він вас не впізнає. Він вас не знає.
Вона виходила з палати, цокаючи підборами. Її зад був туго обтягнутий білим халатом. Крізь тканину прорізалося мереживо трусів.
Рома думала: нехай він поки що мене не впізнає. Але ж і не жене від себе.
Іноді Романі здавалося, що вона володіє цілими сотнями, якщо не тисячами, людських історій, таємниць і точок зору: звіряннями співробітниць і випадкових перехожих, продавчинь на базарі та дослідників у Архіві, володіє плодами своїх спостережень за вікнами і дворами, а також — інформацією з архівних матеріялів про померлих. А ще ж був фейсбук, стрічка новин якого оновлювалася щомиті, несучи Роману в потоці чиїхось вражень і суджень, найдрібніших і найдокладніших замальовок, емоційних викидів у ноосферу, обсмоктування найдражливіших подій, вивертання інтимного.
Час від часу, прокручуючи коліщатко мишки, Рома ловила себе на бажанні використати фейсбук за призначенням: створити з його допомогою страшенно виразну і правдоподібну особу, живу й розслаблену, проартикульовану, зворушливу у своїх людських проявах (збісила тітка в метро; цілий вечір читала дитячі віршики; пригадую вишиту сорочку свого прадідуся) і водночас здатну сформулювати глибоку рефлексію або аналітичну замальовку на будь-яку тему, урізноманітнити тексти власними зображеннями — і побачити, що з цього вийде. Ця можливість вабила Рому й викликала в ній тугу, яка буває, коли мрієш про подорожі в далекі незнані краї.
Тим часом Романина сторінка у фейсбуці залишалася досконало нудною. Вона публікувала фотографії з лісом чи озером, поширювала тести, новини, анонси, симпатичних котів і дітей, ранкову росу на травинках, іній на рогах лося (макрозйомка). Але так здебільшого Рома прокручувала стрічку новин, усмоктуючи в себе скалки людських образів, тіні життів.
Підглядальницею — ось ким вона, Романа, була.
Що змінилося після того, як Рома випадково натрапила на Богданову фотографію у поштовій скриньці професора? Що змінилося, коли вона знайшла Богдана?
Одного з вечорів, повернувшись із лікарні до помешкання на Притисько-Микільській і безуспішно намагаючись заспокоїти себе буденним плином фейсбучних повідомлень, Романа відчула, що їй хочеться поділитися. Вона більше не витримувала передозування хвилюваннями та думками про Богдана. Почувалась, як під час початкової стадії грипу: туман у голові, плутані думки, нерівне серцебиття, задишка, біль у м’язах.
Усе, що для неї важило, — це його існування, його одужання, їхнє возз’єднання. Вона продавала речі, щоб отримані суми негайно перевести на рахунок реабілітаційного центру. Вона не могла їсти, а на архівних дослідників дивилась, як на безтямних дітей, — що за мізерні у них проблеми, чого вони від неї хочуть?
Щодня вона проводила в лікарні стільки часу, скільки їй було дозволено — часто для того, аби залишитися надовше, їй доводилось невимушеним рухом укласти в халат старшої сестри одну-дві купюри. Рома на льоту освоювала навички, які все життя залишалися десь за бортом, недоступні й незрозумілі.
Все це вона робила для того, щоби сидіти поруч із нерухомим понівеченим тілом, щоби брати його за руку і не відчувати відгуку в пальцях, щоб усміхатись — і не отримувати жодної емоції у відповідь, щоб без угаву розмовляти з ним, розповідати йому про нього самого, пояснювати, хто він такий, — і натомість бачити тільки порожні очі, апатію, незацікавлення, невпізнавання.
Романа навіть на мить не сумнівалася, що рано чи пізно вона крізь забуття проб’ється до Богдана. Омиє найдокладнішими деталями його життя, вистелить спогадами простір навколо цього тіла на лікарняному ліжку, покладе його в ці спогади, як у колиску. І він пригадає. Забуття дасть тріщину. Спогади просочаться в неї, торкнуться його ніжного мозку, ніжного серця. Він усе пригадає.