Знаєте, що він сказав мені одного разу? — примружилася психіятр, вдаючи, що тамує посмішку. — Я вам зацитую. Він сказав: «А що, коли я не хочу нічого пригадувати? Що, коли там, у минулому, я був нещасним? Що, коли я був поганою людиною — злодієм, ґвалтівником, убивцею? Що, коли я втік від свого життя на війну, аби більше ніколи не повернутися?»
Романа впевнено захитала головою:
Це зовсім не так. Він був дуже доброю людиною. І він був щасливий. Ми з ним були щасливі!
У вас така вимова, — сказала Слонова. — Ви зі Львова?
Романа зітхнула і похитала головою.
Він так не розмовляє, — сказала, дивлячись Романі в очі, психіятр. — Крізь сон він розмовляє російською.
Та він узагалі майже говорити не може! — нарешті вибухнула Рома. — У нього язик понівечений! Мій чоловік заговорить тією ж мовою, що і я!
Коли Рома повернулась до Богданової палати, той уже чекав на неї, сидячи на своєму ліжку. Пухка медсестра розплакалась. Романа обійняла її і поцілувала в м’яку, як зефір, щоку.
На жаль, їм довелося ще раз зіткнутися зі Слоновою.
Романа йшла коридором попереду, несучи в обох руках пакети, повні одягу, бинтів і ліків. Богдан рухався за нею слідом. Рома вела його до виходу. Провадила чоловіка додому.
Проходячи повз присадкуватого дядька зі щокастим обличчям і вузлуватим носом, зі шпакуватим коротким волоссям, прим’ятим, як виваляна трава, і густими веснянками, проваленими у дуги зморщок, Романа не пов’язала вираз його обличчя з Богданом. Уже тільки згодом вона пригадувала цю відвислу нижню щелепу і калейдоскоп емоцій, які щосекунди змінювали одна одну в напружених, широко вирячених очах. Остовпіння і впізнавання, недовіра, радість, пригадування, прикидання ймовірностей. В очницях ніби перемикалася підсвітка. Ніби мерехтіла різними кольорами різдвяна гірлянда.
Уже майже завертаючи за ріг коридору, Романа відчула позаду себе порожнечу. Вона обернулася. Богдана не було.
Він залишився там, посередині коридору. Веснянкуватий дядько з силою притискав його до стіни.
Він був набагато нижчим на зріст і зараз тягнувся до Богданового обличчя своїм лицем, ніби до поцілунку. Рот і очі мав максимально розширені в намаганні випустити з себе і передати Богданові власне чітке знання.
Рома кинулася на допомогу. Біжучи на своїх незручних підборах, у вузькій спідниці, з пакетами в руках, вона помітила, що з протилежного кінця поспішає Слонова. Чоловіків оточили пацієнти і відвідувачі, кілька санітарів. Усім було цікаво. Ніхто не втручався.
Ти ж мене пам’ятаєш! Ми навчалися з тобою в одній школі, — хрипко викашлював російською, задихаючись від збудження, дядько. — Ольгу Миколаївну пам’ятаєш? Директора, Василя Никифоровича, пам’ятаєш? Рашпіля пам’ятаєш? Ну, Рашпіля! Ну, пам’ятаєш же ж! Я ж Слава! Слава я! Я діда твого пам’ятаю, і батька! Дід за тобою весь час приходив. І тебе я теж пам’ятаю добре! — мало не плакав він. Ним трусило. Все його тіло било струмом. Він собою не володів.
Богдан дивився на чоловіка згори вниз — як завжди, беземоційний, бездіяльний. Паличник на бадилині.
Романа і Слонова дісталися до чоловіків одночасно. Романа втиснулася тілом між Богданом і дядьком. Слонова поклала впевнені руки на зап’ястя збудженого типа. Він тут же покорився їй і зреагував. Схлипнув, подивився на неї жалібно, ніби чогось випрошуючи:
Я його пам’ятаю. Ми навчалися з ним в одній школі. Я пам’ятаю його діда.
Слонова звела очі на Богдана.
Ви знаєте цього чоловіка? — запитала вона.
Я не знаю цього чоловіка? — відповів Богдан так, як навчився розмовляти зі Слоновою.
Романі здалося, що Богданове обличчя ледь змінилося, коли він дивився на Слонову. Крізь незворушну безтямну маску проступила м’якість. Слонова, схоже, теж її розгледіла. Вона насилу відірвала погляд від Богдана і мимохіть кинула Ромі:
Вибачте, це мій пацієнт. Три місяці стаціонарного лікування після вибуху. Взагалі-то, ми вже його виписували…
І вона повела дядька геть коридором. Той плентався поруч із нею, понуривши голову і зовсім забувши про Богданове існування. А Романа повела в протилежному напрямку свого чоловіка. Вона міцно тримала його за руку і навіть не усвідомлювала, що б’є пакетом по хворому коліну.
Її неприємно млоїло від думки, що психіятр проводила час поруч із Богданом, коли той спав.
Була п’ятниця. Люди масово виїздили за місто на вихідні. Рома сиділа за кермом старенького «вольво», виставивши лікоть у відчинене вікно, і це повільне переповзання щоразу на кілька десятків метрів витягувало з неї жили. Чужий жіночий запах, яким був просякнутий цей автомобіль, ненормально посилившись, нав’язливо бив у ніздрі. Романа підозрювала, що це лише спецефект, викликаний хвилюванням: вона ж ретельно вичистила салон і позбулась зайвих предметів.