Поки Романа гарячково міркувала, полотніючи і пітніючи, Богдан, здавалося, забув про своє запитання. Він втупився у простір між грушевими гілками і навіть дихати перестав. Романа прислухалася: звичні хрипи не долинали з Богданових грудей при кожному вдихові й видиху. На його обличчя опала перелітна павутинка, пролягла додатковим тонким шрамом навскіс — од скроні до щелепи.
Романа кінчиками пальців змахнула вологу нитку. Богдан здригнувся і звів на неї погляд людини, яку щойно видерли з глибокого сну.
Романа усміхнулася до нього лагідно. — Ходімо додому, ти вже, напевно, зголоднів. Надворі надто пронизливо, тобі не варто переохолоджуватись. У тебе не намокли ноги? — запитала вона.
Її охопило полегшення: цієї миті не доведеться розповідати про те, чому Богдан остаточно зненавидів власного батька, чому заходився втікати із заходу на схід, чому в усьому світі на цей момент у нього залишилась тільки одна Романа. Вона мала ще трохи часу, щоб підібрати правильні слова й укласти їх у потрібному порядку, аби пояснити його невпинний рух якнайдалі від місця катастрофи своєї родини, від місця численних незагоєних катастроф, який привів урешті до зони справжніх бойових дій.
Чи була Романа здатна знайти слова для того, щоб відкрити Богданові історію участи його родини в найбільшій катастрофі? Як вона могла описати тіла на вулицях, трупи в ямах, розбиті голови дітей, випатрані помешкання, обтягнуті пожовклою шкірою кістяки, яких гнали вулицями до товарних вагонів, повз будинки, з вікон яких визирали перелякані сусіди? Як сказати, що одними з цих сусідів були Богданові родичі? Як розповісти, звідки взялися шрами на зап’ястях Богданової баби?
Як Романі було пояснити йому, що вся ця історія й спричинилася в результаті до втрати ним пам’яти? Що саме тому вона, його дружина, стала чоловіковою пам’яттю.
Заточуючись від ваги його тіла на собі, вона відчула, як чіпкі пальці впились у шрам на її спині. У рану, завдану їй у ніч їхнього з Богданом знайомства. Коли впав святий Онуфрій, обвалився церковний мур, коли розлючені парафіяни були готові їх розтерзати.
Романа здивувалася з яскравости власних спогадів, від їхньої реальности, перебільшеної чіткости. Але ще чіткішими, ще реальнішими поставали в її свідомості спогади чоловіка. Так, ніби втрачена Богданова пам’ять поселилася в її голові, помножилася на її власну.
Богдан завмер ніби вкопаний перед дверима будинку. — Що сталося? — запитала Романа.
Як я сюди потрапив? — запитав Богдан, обводячи збентеженим поглядом потрісканий фасад будинку.
Рома ніяковіла, коли мова заходила про фізичну близькість. Вона жадібно стежила за виразами й тінями, гримасами Богданового обличчя, сподіваючись упіймати слід спогаду, натяк на впізнавання, але чудово усвідомлювала, що її розповіді наразі не мають на Богдана жодного впливу. Він не тільки не пригадував нічого зі спільного минулого, залишаючись осторонь їхньої близькости, не дозволяючи цій близькості зачепити його, ніби то був брудний собака, що норовить заляпати поли чийогось світлого плаща, — а й власної особи та історії, батьків і дитинства не тямив.
Рома пам’ятала інструкції жінки-психіятра з лікарні. Пам’ятала, що Слонова застерігала Роману і радила не переобтяжувати Богдана надміром інформації. Але часто вона не могла стриматися: спокуса і нетерпіння, тривожність і бажання повернути собі чоловіка неконтрольовано гнали її вперед, не дозволяли відпустити ситуацію.
Це було нестерпно: сидіти впритул біля його великого тіла, відчувати запах шкіри, змішаний із запахом ліків і мазей, наважуватись іноді брати в свої долоні його велику спотворену руку, важку й почорнілу, як рука орангутана. Сидіти з ним у сутінках, поки вечірня волога просякає у тканини одягу, прислухатися до бриніння комарів, відганяти комах від Богданового обличчя і кінцівок — і почуватись так, ніби сидиш із випадковим чоловіком на автобусній зупинці.
Коли в її розповідях доходило до численних випадків фізичної близькости між ними у попередньому житті, Романа затиналась і перелякано замовкала. Богдан повертав голову й кілька секунд дивився на неї зацікавлено, явно відгадуючи, про що могло йтися. Романа ніяковіла. Совалася на лавці. Він дивився на неї, не впізнаючи, але думав про те, що й вона. І це було так очевидно і так неправильно, що Романі хотілося закричати, штовхнути його щосили, вдарити чимось важким по голові, щоб він нарешті прийшов до тями і пригадав собі, як усе було насправді, як він сильно її любив, наскільки вона була йому потрібна. Пригадав, яким природним і позбавленим сорому був зв’язок їхніх тіл.