Часто Романі здавалося, що їй бракує терпіння, що вона впадає у розпач. Що її Богдан ніколи не оговтається, ніколи не повернеться. Що це вже більше не її Богдан.
Здійнявся вітер і знову пошкодив лінії електропередач. Нерегулярні цятки ліхтарів можна було розгледіти аж ген удалині, з протилежного боку озера, за маслянистою чорнотою.
Небезпечно висока — з чотириповерховий будинок — «ялинка Сталіна» загрозливо скрипіла і розгойдувалася, мало не торкаючись даху. Хижий вітряний простір, зяюча темрява обліпили зовнішні стіни будинку, наблизилися впритул.
Романа й Богдан лежали в цій абсолютній чорноті на ортопедичному матраці — обоє горілиць. Може, якби назовні світилися ліхтарі, якби по стінах ковзали бліді плями світла, розмиті тіні, їм обом вдалось би розслабитися і заснути. Темрява не давала такого шансу. У цілковитій темряві, лежачи поруч, не замаскуєшся.
То було їхнє спільне рішення: спати разом. Коли Рома привезла Богдана, залишила його у дворі, на лавці біля столика, общипувати пагони винограду і знічев’я кидати їх у траву, а сама почала розвантажувати «вольво» і заносити речі до будинку, вона вся аж тремтіла від думок про ночівлю. З чого починати розмову? Краще не починати її взагалі. Зараз вони з її віднайденим чоловіком — як чужі люди. Він узагалі нічого не пам’ятає. А вона, пам’ятаючи геть усе (може, і краще було б забути; може, вона йому навіть заздрить), почувається з ним, як із незнайомцем. Ніби жінка у відчаї привела собі першого-ліпшого приблуду до хати.
Вона показала йому будинок, підтримуючи під лікоть: — Ми хотіли велику ванну. Тут була справжня сауна, але не було нормальної кухні. Це ти вибрав такий синій колір, мені він дуже подобається. Цей стіл ти привіз із собою з дому свого дитинства. Ми купили матрац, коли поламалося наше старе ліжко. Розламалося навпіл одного дня, просто посередині.
Про це неможливо було не думати. Вони, кожен по-своєму, весь час думали лише на одну-єдину тему, викладаючи навколо її живого пульсування візерунки з дрібніших думок. І тому, якраз коли Рома обмірковувала, де стелити собі цієї ночі — в маленькій кімнатці, більше схожій на склад, чи на першому поверсі, на старому дивані, набитому кублами мишей; поки Рома прикидала, чи зручно спатиметься Богданові на підлозі, на ортопедичному матраці, чи не надто складно буде йому так низько лягати, чи впорається він з уставанням, Богдан, стоячи до Роми спиною і спостерігаючи за напівпримарним пурханням молі над матрацом, прошамкотів:
Ми спали тут? — замість літери «с» у нього виходила «ш», як у беззубого діда.
Рома відчула, як у неї німіє низ живота, підгинаються ноги і поколює розжарені раптом стегна з внутрішнього боку.
Ми збиралися купити ліжко згодом, а потім то забували, то вирішували, що нам і на підлозі чудово спиться, — і вона сковтнула слину, яка загусла, ніби кулька воску. Сковтнула надто голосно, на всю кімнату — і почервоніла від гучности цього звуку.
Я постелю собі тут, за стіною, в маленькій кімнаті. Буду неподалік, якщо тобі щось знадобиться… — і, усвідомивши промовлену двозначність, Рома заговорила голосніше і швидше:
Якщо тебе щось заболить, якщо треба буде принести води чи зробити укол. Будь-що, — запевнила вона Богдана і аж тоді знову спостерегла натяк.
Богдан обернувся і подивився на неї, не кліпаючи. Його очі були розташовані на різних осях, приречених перетнутися.
Ми ж спали з тобою тут разом? — запитав він.
Рома кивнула, відчуваючи, що хвилювання вилазить назовні з усіх її пор, що воно очевидне.
Ми спали тут багато років? Це наше спільне місце? — стенув плечима Богдан. І Рома зрозуміла, що він не запитує, а констатує: «Ми спали тут багато років. Це наше спільне місце».
Решту дня вона до пізнього вечора наводила лад: розкладала привезені речі до шаф і шухляд, витрушувала зі скляних банок крупи з личинками, полювала за міллю, поки Богдан продовжував сновидою переходити з кутка в куток, то кінчиком вказівного пальця відстежуючи вигини здутих шпалер, то стираючи пил із багатотомника Франка в темно-зелених палітурках, то придивляючись крізь вікно до найбільш занедбаної частини подвір’я. Рома знала, що Богдан шукає тріщинки у стіні, котра відділяє його від спогадів. Час від часу вона, в жовтих ґумових рукавицях до ліктів, в протертих джинсових шортах, розпашіла від неустанного руху, запитально поглядала на Богдана. Він перехоплював її погляд і, добре розуміючи значення запитання, заперечно хитав головою. Ні, нічого. Зовсім нічого. Жодного проблиску. Предмети, які, за Роминими свідченнями, протягом років зрослися з Богдановою нервовою системою, обмінялися з його тілом живими клітинами, були невід’ємними часточками Богданової особи, вперто залишалися неприступними декораціями: ні про що не нагадували, ні з чим не асоціювалися.