Ця невідповідність так розізлила чоловіка, наповнила його таким міцним гнівом, такою вбивчою люттю, що він вхопив Слонову за долоню і нестямно стиснув її, від чого жінка закричала пташиним голосом на повні груди — але тут же сама отямилась, опанувала себе, незважаючи на біль і навіть фатальний хрускіт, і обірвала крик на незавершеній ноті.
Саме ця незавершена нота, а також, імовірно, нові індійські транквілізатори, що формально ще не отримали державної ліцензії, але вже кілька тижнів обережно випробовувалися на пацієнтах, дали хід нічному маренню чоловіка. Це марення, своєю чергою, переросло у спільну для всіх мешканців палати галюцинацію.
Чоловік лежав на дні, серед шарів листя, що протягом багатьох років опадало у воду зі схилених гілок дерев. Чоловік був запорпаний у той найнижчий шар листя, який давно вже нічим на листя не скидався — то був намул, жирна брунатна маса, тягуча патока. Йому хотілося спати, його схоже на гладку торпеду обтічне тіло, зі шкірою, наче мокрий сатин, було важке й неповоротке. Але повільна течія набирала сили й упертости, і в плавцях не було достатньо опори, щоби вритися ними у дно й завадити плину води.
Отож течія, з кожною миттю набираючи потужности, потягла чоловіка за собою. Зрештою він відчув, що найкраще — розслабитись і віддати себе у владу цьому рухові, дозволити воді волокти його, метляти його перістим хвостом, бити зябрами об камені й корені, натовкти йому в очі, ніздрі й рот намулу, перевертати його догори черевом, як утопленика — і так само, як утопленика, виносити на поверхню води, до повітря, де вітер холодним язиком облизував його пузо, щоб потім знову накрити ще більшою хвилею, і затягнути у вир, закружляти серед целофанових пакетів, шприців і ґумових трубочок, аж зябра заклинить і вони припинять функціонувати, а чорні холодні губи пришвидшено відхаркуватимуть тромби жаху.
Коли його пласке і широке чоло з розгону вдарилось об щось тверде, чоловік не одразу зрозумів, що це труна. В його повільній свідомості промайнув образ футляра для контрабаса, обклеєний кольоровими наклейками з логотипами фестивалів — але звідки на дні гірського струмка на Борнео міг взятись футляр для контрабаса, подумав чоловік. Безсумнівно, це була труна з мертвим тілом усередині.
Очевидно, на суходолі більше не вистачало місця для цвинтарів, і труни почали опускати на дно водойм. Чоловік присмоктався гладким черевцем до віка труни і нарешті таким чином зміг протистояти швидкій течії, яка невідь звідки взялась у цьому повільному струмку.
Тепер він плив на труні, як на підводному судні, і йому навіть вдавалося цим судном керувати. Там, під віком, було чиєсь тіло. І чоловікові здавалось, що йому достеменно відомо, чиє саме, що це знання сховане за тонкою оболонкою, яка відокремлює від усвідомлення.
Чоловік знав, що він мусить доправити труну до безпечного місця. Туди, де зможе це тіло залишити, аби згодом до нього навідуватись. Аби згадувати.
Його не покидало стійке відчуття, що сам він якимось чином походить зі схованого у труні тіла. Що він проріс із нього, виник. І тепер його відповідальність і його обов’язок полягали в тому, щоби знову посадити це тіло в землю, як садять насінину в ґрунт на городі.
Чоловікові були відомі точні координати цього городу, цього цвинтаря. Він не раз там бував, хоч і не пам’ятав, з якого приводу, за яких обставин.
Опуклості могил з огорожами, бортиками — ніби грядки. У його спогаді буяв травень, туга рослинність випнулась з усіх усюд, могили були завиті плющем, диким виноградом. Ніжні салатні листки молодої кропиви сором’язливо ясніли серед стебел трави. На цвинтарях рослини завжди такі бурхливі й радісні. Їхні стебла й листя м’ясисті, цвіт — яскравий і запашний. Він чманів тут у цю пору: пилок, тополиний пух, гострі й солодкі пахощі, сонячне світло. Розстібав комір сорочки, вибирав лавку, найменш захищену тінню, і підставляв обличчя, голову, шию сонцю. Напувався повітрям, ароматом розігрітої хвої та кори. Розминав у руках стеблини, аж пучки ставали зеленими від соку. Злизував сік. Жував пелюстки аличі. Смоктав тонкі завитки виноградної лози — вони кваскуваті на смак.