Тоді ж, у Музеї, Рома зрозуміла, що Богдан спрямовує свої пошуки в напрямку від неї: географічно і в часі. Вона здатна була почувати себе добре будь-де, в яких завгодно обставинах, аби лише під пучками тенькав Богданів пульс, проступало його відображення у склі музейних футлярів, у сон проникала вібрація його хропіння. Він же постійно був спрямований деінде, ніяк не хотів чи не міг заспокоїтися поруч із нею. Заказавши собі шлях на захід України, до своїх улюблених галицьких городищ і курганних могильників культури шнурової кераміки, до житлово-господарського комплексу вельбарської культури на Львівщині, до Високого Замку, Урочища Знесіння і Кортумової гори, Львівської Сахари та черняхівського поселення на правому березі Полтви, Богдан почав націлюватися на південний схід, Нижнє Подніпров’я. У його розповідях з’явились імена і прізвища нових колег, історії їхніх досліджень, їхня необов’язкова пряма мова. Їм поступилися місцем імена з попереднього Богданового життя, звучання яких завдавало йому болю.
Зовсім скоро Богдан уперше поклав до багажника «вольво» сумку зі зручним і практичним одягом, з вітрівкою, термобілизною, спортивним костюмом, флісовим светром, міцними черевиками, темними окулярами, капелюхом, банданами, рукавицями різного типу, наколінниками. Цю сумку Богдан востаннє розкривав ще до знайомства з Ромою. А до того користувався її вмістом, здається, під час розкопок санітарного поховання на Лисоні. Черевики, наколінники та вітрівка досі де‑не-де були вкриті скоринкою з глини характерного жовтаво-сірого відтінку.
Рома сказала, що, спостерігаючи за тим, як Богдан обережно дотикав пальцями цієї скоринки, вона думала про людину, яка раптово втратила когось найближчого. Ось горнятко з недопитою кавою, якої ще вчора торкалися губи того, кого більше немає. Ось знайомі шкарпетки на батареї, скручені клубочком. Сліди присутности, що тануть і затираються з кожною миттю.
В окремій валізі — темно-синій, майже чорній, обтягнутій фактурним дерматином — у спеціяльних заглибленнях лежали інструменти, зафіксовані пасками на липучках. Основні інструменти Богдан волів мати власні — рука звикає до них, рука знає, з яким натиском і під яким кутом ними користуватись, щоб нічого не пошкодити і працювати плідно. До того ж ті інструменти, які офіційно виписують на експедицію, весь час у руках в інших учасників.
У Богдановій валізі лежав ромбовидний шпатель (таким зазвичай кладуть тиньк на стінах) американської марки Marshalltown — з руків’ям і одним лезом. Цією лопаткою зручно було розкривати невеликі предмети і знімати ґрунт біля основи дрібніших об’єктів (наприклад, вогнищ). Окрім того, цей шпатель виявився незамінним, коли йшлося про темні контури стовпів чи непевні стратиграфічні шари на стінах траншей. До шпателя додавалися шкіряні піхви, ніби то був коштовний ритуальний кинджал.
Зберігався у валізі набір господарських і художніх пензлів із ворсом різної товщини (господарські — для залишків споруд, більших предметів, навіть для кісток; художні — для різних дрібниць: намистин, монет, мушель, крихких тонких костей і залізних виробів). Цвяхами зчищалося землю з кісток і делікатних предметів, голками та зубочистками — з найдрібніших деталей черепа, очниць і вилиць. Чітко визначені місця у валізі належали ситам різного діяметру і з різними розмірами чарунок, рулеткам, свинцевому вискові, мотузкам, спиртовим рівням, креслярському планшетові й інструментам, компасові, контейнерам, пакетам і коробкам для зберігання й транспортування невеликих знахідок.
Крім валізи, Богдан возив із собою футляр із мензулою, другий — із землемірним рівнем, а третій — із комп’ютером.
Рома неквапливо перелічувала всі ці предмети, ніби цитувала напам’ять вірш. Її голос лягав у нічному повітрі кімнати рівними стосами, як одяг на полиці шафи.
Де ці речі? — запитав у неї Богдан.
Вони у спіжарці на першому поверсі, — відповіла Рома.
У спіжарці? — перепитав Богдан.