Вона не нав’язувалася з розмовами, тож невдовзі мовчанка його заспокоїла. Вони сиділи одне навпроти одного, хоч і розвернуті на три чверті від стіни, не зустрічаючись поглядами. Романа подумала, що якраз зараз валіза з археологічними інструментами може Богдана втішити.
Вона притягнула валізу на кухню, і Богдан, схилившись над нею, спробував розсунути блискавку. Річ була навіть не в його неслухняних пальцях — блискавка заїдала, язичок вперто застряг на кількох вигнутих зубчиках. Рома м’яко відсторонила його і за кілька секунд, проробивши серію ледь помітних звичних маніпуляцій, впоралася з блискавкою.
Пензлі і лопатки лежали у своїх виїмках, зафіксовані пасками на липучках. На залізній поверхні рулетки виднілася вохряна скоринка засохлої глини.
Романа обережно вийняла зі шкіряної кишеньки шпатель і простягнула Богданові, як простягають лицареві меча, що супроводжував у найзапекліших боях і має таємне ім’я, відоме небагатьом.
Цей футляр я для тебе пошила, — голос раптом зрадив її та урвався.
Богдан незграбно взяв у долоні елегантно вигнутий ромбовидний шпатель із гладким руків’ям зі світлого дерева. Він покрутив предмет у руках, провів пальцями по його металевій частині, спробував загострений крайчик, згини, лезо на дотик. Цей предмет мусив активувати в його нервових закінченнях ту інформацію, доступ до якої закрився. Але Богдан сам не знав, чи насправді цього хоче. Зрештою, нічого не трапилося. Шпатель ні про що Богданові не промовив.
Він, радше з увічливости, поперекладав із місця на місце пензлі та сита, трохи більше зацікавився компасом — навіть очі заблищали якимись сенсами, які Ромі так хотілось би видобути і зрозуміти. Лівий кутик рота сіпнувся й потягнувся додолу. Романа знала, що це усмішка.
Упізнаєш? — її хвилювання було схоже на переляк, на нехіть. — Пригадуєш щось?
Богдан похитав головою, не припиняючи гратися компасом. Це була приємна іграшка: за формою і розміром схожа на сірникову коробку з чорного пластику, всередині — коло з білими стрілками й позначками на помаранчевому тлі.
Богдан повертав компас у різних напрямках і стежив за дрижанням стрілок, що тягнулися на звук голосів магнітного поля Землі.
Романа прокинулася від того, що на неї навалювалися зграєю кошлаті демони, виваляні в піску. Їхній пан біснувався, нищив будинок. Дрижали шиби, тонкі стіни вібрували. Знизу долинало ревіння очільника демонів. Лють у гортанному воланні, що розкочувалося селевим потоком; кривда у сплесках високих, раптово обірваних нот. Падали, розбивалися предмети.
Невже він пригадав усе або щось, пронизало Роману. І якщо він пригадав не все, то що саме?
Якусь мить вона зважувала свої дії. Втекти, пересидіти, покинути його тут наодинці з гнівом — чи ризикнути? Романа не збиралась зупинятися на півдорозі. Зрештою, те, що відбувалося тепер унизу, могло бути сходинкою до повернення її чоловіка, критичним перевалом. Болем від кисню, що розрізає легені щойно народженого.
«Усе або щось», — вертілося в Романиних думках, поки вона навпомацки, в темряві спускалася додолу сходами. Двері, які нещільно прилягали до рами і відділяли кухню у приміщенні під сходами від кімнати на першому поверсі з книжковими стелажами, диваном і Богдановим письмовим столом, заваленим паперами, ритмічно гойдалися взад і вперед в одному ритмі з ударами. Крізь щілину, яка то утворювалась, то знову зникала, Романа бачила спазми болю на обличчі, розплавлену діру рота, розтанцьовані очі, невидющі від шалу, засліплені безумством. М’язиста й жилава туша тварини, якою відчай кидав від стіни до стіни. Жертва кораблетрощі, яка намагається вхопитися за щось кігтистими лапами, щоб утримати рівновагу.
Романа увійшла до кімнати, розуміючи, що приборкувачка диких тварин із неї нікудишня. Вона сама відчувала запах страху, що посилено виділявся з її пор. Якби Романа мала більше часу зараз для саморефлексії та спостережень, вона б відзначила, як швидко й голосно гупає її пульс, якими негнучкими, холодними й вологими стали кінцівки, якими темними і глибокими — зіниці.
Вона наближалася до широкої Богданової спини, так і не знаючи, які саме слова мусить зараз промовити.
Але Богдан вирішив цю проблему за неї. Спина здійснила півоберт, порожні від сліпучої люті очі блискавично наповнились ненавистю, зареєструвавши наближення Романи. Вона не знала — впізнав її чоловік чи ні — і не мала можливости зрозуміти, наскільки його дії стосувалися її конкретно. Чи була це помста, чи імпульс, викликаний нездатністю витримувати власний розпач.