Він ухопив її за плечі і видихнув в її обличчя сморід і крик. Він міг її знищити вже самим оцим криком. Романа теж закричала, хоч не чула власного голосу. Коротка мить розбилась на мікроскопічні фрагменти, розтягнуті кінематографічною плівкою за межі часу. Натомість Романа чула внутрішнім слухом, як натягуються сухожилля в її тілі, як критично хрускають суглоби під натиском Богданових долонь. Вона не відчувала опори під ногами, якщо не вважати опорою тіло особи, яка хотіла її розчавити.
Богдан швиргонув нею з нехіттю і розчаруванням, з гидливістю — і повалився на неї всією своєю вагою, захлинаючись риданнями. Зі стелажа на них падали книжки, томи в цупких палітурках із гострими краями, грубі ґросбухи. Падало темно-зелене зібрання творів Франка у п’ятдесяти томах, і «Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах», і книжка «Із творів, що не увійшли до Зібрання творів у п’ятдесяти томах» із фотографією печального Франка, що проступає з імли, і «Зів’яле листя», і «Лис Микита», і «Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова», і «Будівничий української державности» — але й не тільки. Падали також томи Лесі Українки й Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, падало листування Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною, падали десять столітніх томів Шекспіра у перекладі Пантелеймона Куліша, падали також детективи Аґати Крісті і маленькі видання «Иностранной литературы», які невідь чому затесались у цю частину бібліотеки, вдаряли особливо дошкульно.
Серед пилу і розгорнутих сторінок, прибита до підлоги, Романа, можливо, на кілька секунд знепритомніла, після чого прийшла до тями, не відчуваючи жодного болю чи хвилювання. Спокій і ясність панували в її голові — біль у потилиці від удару, біль у плечах і руках від стискання, синці й вивихи, біль у куприку, колінах, стегні надійдуть трохи згодом. Так само, як смачний солоний присмак чогось гарячого на прикушеному язику. Ніби свіжого курячого бульйону з додатком заліза.
Зараз же Романа відчувала майже блаженство. Таке прозоре блаженство може настати хіба що посеред цілковито невиправного хаосу, коли усвідомлення власного безсилля й немочі виявляється відкриттям, рівнозначним переможному тріюмфу.
Богдан лежав на ній, не припиняючи потворно ридати. У нього з носа юшила кров. Він поранив себе безліч разів розбитою вазою.
Треба обробити рани, — майже лагідно сказала Романа, проводячи неслухняною рукою по його карку.
Я нічого не пам’ятаю, — прохрипів Богдан. — Хто я такий?
Він підвів голову і зазирнув їй в обличчя, продовжуючи й далі притискати її своєю вагою.
Де я був?
Ти — Богдан Криводяк. Ти народився в маленькому містечку на Західній Україні. У тебе складні стосунки з родиною. Ти археолог. Ти знаєшся на бароко і рококо. Ти був на війні, на сході. Ти пережив таке, що рідко хто переживає. Ти мало не загинув. Ти втратив пам’ять. Але ти живий і ти в безпеці. Ти в себе вдома. Ти зі мною. Я — твоя дружина Романа. Все добре, маленький хлопчику. Іди сюди.
Десь за чверть години, коли футболка Романи була наскрізь мокрою від Богданових сліз, крови і слини, коли він остаточно знесилився і майже заспокоївся, чоловік нарешті виповз із обіймів своєї жінки (нехай вони досі ще не кохались після взаємного віднайдення, але чи це так важливо за таких обставин?) і, опустивши свої запухлі важкі очі, сказав:
Я не розумію, навіщо ти це робиш.
Романа продовжувала лежати горілиць. Запитання ударило її болючіше, ніж навіть том листування Коцюбинського з Аплаксіною.
Я не розумію, навіщо я тобі. Навіщо витрачати сили і час на безумне чудовисько, навіщо так довго витягати мене на цей світ. Я не хотів приходити до тями. Це єдине, що я про себе знаю.
Аж тепер Романа звелася на лікті, подолавши гострий біль. Її очі сухо блищали, як від гарячки.
Ти — мій чоловік, Богдане.
Вже за кілька годин вони вдвох наводили лад у кімнаті. Богдан наполіг на своїй участі, хоч йому непросто було щоразу нахилятися, щоб підняти з підлоги пожбурену річ, і потім знову нахилятися по наступну. В Романи теж боліли кості, пекли місця на плечах, куди чоловік впинався їй пальцями, електричні розряди проходили крізь забитий куприк, нила потилиця — але ці болі, злиті в один цілісний біль, розшарований на різні спектри, підтримував приємну млість, що заповнила простір десь під Роминим сонячним сплетінням. Біль у Роминому тілі свідчив, що вони з чоловіком пов’язані, що вони близькі, що шкаралуща відсторонености дала тріщину.