Обліплені павутиною, клубками пилюки, спітнілі, вони набули спільного ритму впорядкування етажерки, випрацювали алгоритм, що пов’язував лаконічними рухами їхні тіла між собою.
Романа підняла з підлоги доволі важку каменюку і поклала її Богданові на долоню. Той розгублено подивився на пощерблену сіру поверхню, зі здивуванням збагнувши, що западини, тріщини, розрізи й опуклості — це риси чийогось усміхненого обличчя.
Це лев, що сміється, — з притиском сказала Романа. — Уламок давнього світу, який ти так прагнув забути. І до якого я тебе поверну.
Вони якраз підібралися до родинних альбомів, з яких Богдан повидирав фотографії і віялами порозкидав навколо. З висоти свого зросту Богдан дивився додолу, на пласкі зображення чужих людей, кров яких текла в його венах. Він дивився в їхні очі, які десь там, у минулому, на щось сподівалися, урочисто вглядаючись в об’єктив, придивлявся до завмерлих м’язів обличчя. Можливо, в нього такий тембр голосу, як у цього чоловіка з глибоко посадженими пильними очима, гострим носом, вузьким і видовженим підборіддям і тонкими губами. Можливо, пальці його ніг мало не ідентичні з пальцями ніг оцього зарюмсаного хлопчика, який перелякано притискається до ноги своєї мами (другий палець — набагато довший від першого і ледь вигнутий). Цілком імовірно, що він, так само, як жінка в береті й пальті з круглим комірцем, глибоко вдихає і завмирає на мить, перш ніж почати розмову.
Богдан більше не міг до них доторкатися. За цих кілька днів він просидів над альбомами та їхнім вмістом безліч годин. Сотні, тисячі разів він передивився всі картки одну по одній, надовго завмираючи над кожною, прискіпливо прислухаючись до себе, напружуючи до перегріву мозок і ловлячи себе на відчайдушних спробах навіяти собі спогади. Чи ця жінка не асоціюється з холодним дотиком до щік теплої дощової днини? Чи двоє оцих вусанів на возі не споріднені із запахом перепаленого цукру? А ось плащ якоїсь дівчини з косою, намотаною навколо голови: якщо запхати руки в кишені, чи не виявиться там повно цукеркових обгорток і згорнутих кульками автобусних квитків?
За збудженим ривком упізнавання, від якого гарячий згусток в грудині зривався і стрімко плюхався в низ живота, надходило розчарування: та ні ж бо, він усе це вигадує. Може, не вигадує холодного дотику до щік і теплої дощової днини (колеса машин шурхітливо розбризкують калюжі), може, справді звідкілясь підіймаються в його пам’яті й запах перепаленого цукру, й обгортки з квитками, впереміш із піском у кишенях, — але вони ніяк не кріпляться до картинок, до сепієвих мерців. Суцільний дисонанс і насильство над собою.
Романа, запримітивши нехіть на Богдановому обличчі, м’яко відсторонила його від фотокарток і посадила у крісло, оббите жовтим потертим дерматином. Рома розвернула його обличчям до вікна, за яким якраз доречно цвіли обидва кущі шипшини, сплітаючись гілками з розлогим пишним ялівцем.
Сама вона вклякла серед слизьких аркушів і почала визбирувати їх один по одному з небувалою ніжністю, формуючи в стосики. Їй так хотілось розповідати Богданові про людей на знімках, про його родичів, вона стільки разів уявляла собі момент впізнавання, момент, коли спогади починають просочуватися крапля за краплею до його свідомости, але зараз чітко відчувала, що це недоречно.
Богдан слухав її, опустивши голову і пильно стежачи за шнурівкою, кінчик якої виписував у повітрі плавні півкола, то пірнаючи в отвір черевика, то знову здіймаючись догори.
Рома міцно стягнула обидві шнурівки, вирівнявши їх, і зав’язала бантик.
Який у мене розмір ноги? — запитав Богдан.
Рома, стоячи перед ним на колінах, підвела очі.
Сорок п’ятий.
Медсестрі ти казала про сорок шостий із половиною.
Романа мовчки підвелася і обтрусила коліна штанів.
Я помилилася. Занадто хвилювалась через те, що нарешті тебе знайшла, — спокійним голосом сказала вона. — Звичайно, я знаю, що у тебе сорок п’ятий розмір. Завжди був сорок п’ятий.
Пізнього вечора у своїй маленькій кімнатці Романа слухала, як б’ються об стіни нічні метелики. У них були важкі неповороткі тіла. Здавалося, більшість своїх коротких життів ці комахи проводили, б’ючись головами об тверді поверхні, намагаючись вирватися кудись назовні, за якісь невблаганні межі.
Романа не знала, чи спить зараз її чоловік. Вони, не змовляючись, розійшлися до різних кімнат, але це не було знаком відчуження, навпаки — так проявлялося тонке взаєморозуміння. Терпіння і поступовість — їхні спільники. Її Богдан повернувся до неї новим, невпізнаваним. Їм обом був потрібен час.