Вона відчувала його присутність крізь стіну. Крізь ту, до якої ошаліло товклася тля.
Романа не могла заснути від почуттів. Вони вихлюпувалися, виходили з берегів. Треба було зробити кровопускання.
«Ми з чоловіком у нашому домі, — написала Романа на своїй сторінці у фейсбуці. — Пам’ять до Богдана поки що не повернулась. Але його впізнали ці стіни, меблі, книжки, його впізнав робочий стіл, взуття, одяг і улюблене горнятко. Його впізнали хвіртка, тин, „ялинка Сталіна“, гравій. Його впізнала я».
Хвилею негайного розслаблення накотило полегшення. Романа повільно видихнула, насолоджуючись теплом і легкістю у кінцівках, ясністю в голові. Вона не відводила погляду від екрана свого смартфона, стежачи, як множиться кількість лайків, як стрибають, майже налізаючи одні на одних, повідомлення про поширення і коментарі.
ЧАСТИНА ДРУГА
фотокартка: стара жінка дивиться в об’єктив
Тільки-но поглянь на неї — яка допотопна істота. Дуже старі люди з певного моменту входять у період, коли викликають в інших відчуття не меншої безпорадности та зворушення, ніж немовлята. Поглянь на її очі, тут їх можна розгледіти. Ти казав, в молодості вони в неї мали темно-болотну барву. Зрештою, навіть на цих фотографіях, де вона років на двадцять молодша, видно, що очі темні. А на ось цій, останній картці, на великому портреті, вони виблякли: рогівка вже майже зрівнялася в кольорі з мутними білками, і тільки цятки-зіниці темніють у центрі, оточені розсипом крововиливів. Але вираз очей — хоч утоплених глибоко серед складок шкіри, загорнутих у її гофровані тканини, як у капустяне листя, — на диво виразний: такий цілковито розгублений — як може бути в людини, човна якої раптом понесло стрімкою течією у бік водоспаду, — і відтінений насмішкою.
Ця її насмішка возвеличується над усім, як святий дух, вона прикриває собою прохання пробачити і сором, страх загнаної тварини і здивування — все, що викликане і накликане довгим життям і глибокою старістю. Усі життєві системи вийшли з ладу, тканини зсохлися і вже починають тліти, життя у тілі ледь жевріє — вже швидше як непорозуміння.
Але насмішка — це остання дбайливість. Як до цього могло дійти, це ж треба, хто міг подумати, що вона житиме і що доживе до такого, що вона досі отут залишається. Просто сміх один: дивіться, що за пальці, грибком поїло всі нігті, якесь покинуте осине гніздо, а не тіло. Жодної різниці між засинанням і прокиданням, між явою і сном — один лише напівморок, каламуть, безсилля, сонливість, біль, поколювання, вивертання хрящів. Це ж треба: плутати сіль із сірниками, вогонь із водою, себе з подушкою. Добре було би пригадати причини всіх страждань, усі свої провини, які раніше не дозволяли нормально дихати. Бодай на мить пригадати свої найтяжчі провини — яка б це була розрада.
Натомість — сотні кілометрів годин серед пустельної утоми. Напівлежить, тіло вросло в постіль, угрузло в матрац. Слухає, як із глухим сичанням випаровується остання волога з клітин мозку, як вони відмирають одна по одній. Жаб’яча ікра на потрісканій глині — там, де ще навесні стояло зелене болітце.
Ха-ха.
Очі перетворюються на дві найвужчі щілинки, обличчя зморщується, як шкіряна рукавичка, оголюються невинні рожеві ясна. Тільки-но поглянь на неї на цьому знімку: вона ж ніби маленька дівчинка, яку щойно витягли з купелі. Опецькувата дитинка, що безпричинно сміється, бо їй приємно чи лоскотно. Ці дві тонесенькі білі кіски нижче від величезних м’ясистих вух. Цей гачкуватий ніс, що кінчиком тягнеться до підборіддя. Чи вона розуміє, чому сміється? Чи вона пам’ятає взагалі, ким є?
Ти казав, що перед самою смертю з нею не було особливого клопоту. Доводилося тільки щодня відбувати кілька простих ритуалів у коло — щось середнє між доглядом за немовлям, хворим конем і вазоном у горщику. Хоча ніхто з них не розповідає, а вона розповідала, і її треба було слухати. Як вона плутає сіль із сірниками, вогонь із водою, себе з подушкою, як не може пригадати власних найтяжчих провин, як не розуміє, чому сміється, і не пам’ятає, ким є.
Але ти казав, що цей останній період був легшим за всі попередні — і для інших, і для неї самої. Бо хіба інакше вона усміхалась би ось так, як на цій фотографії. Хіба реготала б, неясно підозрюючи, що знову наплутала все на світі, хіба насміхалася би так над собою. Ти казав, що ніколи раніше не бачив її усмішки.