Що це у неї на шиї — якийсь круглий кулон на короткому ланцюжку?
Вона в білих шкарпетках до середини литки і черевиках-човниках з пасочками: не чорних і не білих, більше нічого не скажеш.
У неї щось зі щокою. Бачиш: якась темна пляма. Малоймовірно, що це бруд. І на тінь не схоже. Синець? Слід від удару?
Дві інші дівчини, які стоять обабіч неї, позаду, також мають на ногах білі шкарпетки і човники-черевички. Обидві підстрижені під пажа, в обох в’ється волосся. Дівчата різного віку: середня і наймолодша стоять, старша — сидить. Ті, що стоять, одягнуті у вишиті сорочки і мають на собі запаски з дрібними квітками на чорному тлі. У середньої — дуже червоні губи і рум’яні щоки. Вона серйозна. У неї букет квітів у руці. Молодша — зосереджена й зацікавлена, боїться будь-що пропустити. Її очі трохи підпухлі, ніби дівчинка недавно гірко плакала. Їм 11, 7 і 4 роки.
Старша сестра — центр знімка. Це видно з її лукавого впертого погляду. З того, що вона сидить у центрі. Що вбрана в чорний одяг.
Позаду підписано гострими цифрами — 1932.
фотокартка: натюрморт, пижмо в трилітровому слоїку
Ця остання. Остання, на якій можна розгледіти її фізичне тіло. Навіщо роблять знімки мерців, як ти думаєш? Навіщо зберігають такі фотографії серед кадрів із немовлятами, родинними зібраннями, буденними життєвими сценками? Щоб запам’ятати людину якою? Щоб не забути, що вона справді померла, що її поклали в труну, склали руки на грудях, перев’язали мотузкою щелепу? Що вона не просто зникла безслідно, випарувалась — ні; що з нею сталася найприродніша на світі річ: її час завершився, вона віджила своє, і близькі залагодили все відповідним чином, подбали про рештки, надійно склали їх у спеціяльно відведений для цього сховок?
Як ти думаєш — це дає відчуття впорядкованости? Заспокоює? Що заспокоює дужче: фото неосмисленого немовляти з пухкими складками тіла, перед яким попереду весь безлад світу, невблаганні відкриття і безвихідь — чи фото завершення, труни з тілом на столі посеред кімнати, коли відомо, що гірше не буде, що історія обірвалася, що розгардіяш уже не буде плодити і множити сам себе, джерело хаосу вичерпалося.
Але ти справді думаєш, що після смерти людини хаос її життя вичерпується і його мацаки послаблюють раптом тиск і завмирають? Думаєш, історія обривається назавжди? А може, навпаки? Може, якраз у цьому криється справжнє безсмертя: мотиви і наслідки дій померлого продовжують вібрувати у мотивах і діях живих, не маючи шансу стихнути?
Твоя баба мала непростий характер. Хоча — в кого він простий, скажи-но мені лишень. Простий характер хіба що в мене.
А ти, Богдане, хоч і не можеш пригадати, ким і яким ти був, навіть без пам’яті, навіть цього не знаючи, продовжуєш залишатись онуком своєї баби. Це одна з небагатьох рис, яку я впізнаю в тобі, яка не змінилася. Вперто не відповідати на запитання, не реагувати на мої слова, дивитись крізь мене, ніби я — порожнє місце. Чіплятися до слів. Зводити все на жарти, коли йдеться про найповажніші речі. Не казати, що думаєш насправді. А потім, у найбільш несподівані моменти, повідомляти неприємну правду і навіть більше, називаючи це близькістю та відвертістю. Бути холодним і незворушним, не усміхатись у відповідь на усмішку, не обіймати, коли я плачу. Заперечувати кожне вимовлене мною твердження, оберігаючи своє нероздільне володіння істиною. Карати мене відстороненістю, втрачаючи контроль над ситуацією. Після періодів м’якости без жодного попередження різко відчужуватися. Приймати як належне мій вибір брати все на себе: провину, слабкість, ніжність. Я можу перелічувати ще довго. Я ж тебе знаю.
Іноді, коли я починаю сумніватися, що це справді ти, коли починаю мучитись, чи не підібрала якогось чужого незнайомця, коли не впізнаю більше розрізу твоїх очей і форми носа, забуваю розмір ніг і точний зріст — тільки складники твоєї клятої вдачі мене рятують. Знаєш, мені здається, навіть запах твій і голос тепер трохи інакші. Але прикрість залишилася незмінною. Раніше я думала, що вона нас розлучить. Тепер — це те, що нас об’єднує. Бо часто тільки так я здатна тебе впізнати.
Я мало що можу розповісти тобі про твоїх батьків, крім того, що вони зрідка бували з тобою в дитинстві, що твій тато — пластичний хірург, а мама — вчителька музики і дитяча співачка. Натомість про твоїх бабів я знаю більше.