Тут видно частину кімнати, в якій проминало твоє дитинство. Цей будинок стоїть на схилі пагорба серед яблунь, слив, вишень і бузку. Садки спускаються додолу, тут і там оточуючи дахи інших будинків, вночі між гілок вистромлюються окремі тьмяні ліхтарі. Одразу позаду дому пролягає вулиця Торгова, і пагорб цей називається Торговиця. Вулиця веде від міського автовокзалу, випинається пагорбом догори. Праворуч залишається старий єврейський цвинтар. Білі мацеви серед скуйовдженого бадилля посхилялись у різні боки, як розхитані зуби. Край дороги оперізує білий пасок, викладений із уламків надгробних плит. Їх знесли сюди господарі, виколупавши з деяких доріг і фундаментів своїх будинків. Туди мацеви потрапили під час німецької окупації.
Цвинтар тягнеться доволі довго вздовж дороги і в глибину рослинности. Врешті він закінчується, і з’являються перші житлові будинки з садками і городами. Ось там, серед них, і стоїть будинок твоєї баби.
З цього вікна, що на фотокартці щільно зашторене через похорон, відкривається вид на міські дахи, шпилі і руїни замку. Містечко видно майже повністю — воно лежить у зручній улоговині серед м’яких пагорбів. Їхні видовжені півсфери вплавляються в поля, що тягнуться в далечінь під роздутими парашутами небес. Тут же, у самому місті, все набагато концентрованіше: шпилі та вежі, похилі площини, нашаровані одна на одну, середньовічний камінь і радянський бетон, бруківка, продірявлений асфальт, гіпсокартонний ринок на місці зруйнованої синагоги і бет-мідрашу, церква, в підвалі якої знайшли кількасот трупів, пригашених вапном і зацементованих, меандр ріки серед верболозів, вежі монастиря на горі, елегантний силует напівзруйнованої Ратуші у вічному риштуванні.
Вулички нашаровуються одна на одну, лежать одна на другій, на різних ярусах, під різними кутами. У твоєму містечку можна однієї миті бачити сотню одночасних подій, треба тільки знайти зручний спостережний пункт. Коли ти дивився на місто з бабиного будинку, воно нагадувало тобі розріз мурашника.
Це була одна з твоїх улюблених розваг у дитинстві: досліджувати мурашники. Ти обережно знімав один із сегментів, із часом надбавши набір інструментів для цієї справи, які завжди носив при собі: гостра лопатка, кухонний ніж із широким лезом, кілька кілків різної товщини. Ти загортав їх у старий вафельний рушник, перев’язував мотузкою, яку зняв якось із оберемка тонких церковних свічок із жовтого воску, і тримав цей згорток у своєму портфелі.
Багато добрячих мурашників пучнявіло в заростях на єврейському кладовищі. Можна було займатися розкопками, не вирушаючи в подорожі надто далеко від дому — скажімо, до руїн замку чи на гору Федір, де мурашники також траплялись. Але там і ґрунт не такий поступливий, часто затверділий, ущільнений глиною та корінцями, і виправи ці забирали багато годин, наражаючи на бабин терор.
Тобі особливо щастило, коли мурашник піддавався легко, наче великий медівник. Стесана вздовж вузька частина відкладалася вбік, немов на святкову тарілку. Твоїм очам відкривалося потаємне мурашине королівство.
У животі розходилось тепло насолоди. Ти нахиляв обличчя й розчинявся у спостеріганні: незважаючи на паніку і втричі пришвидшені темпи, комахи не втрачали злагоджености й цілеспрямованости. Більшість із них миттю переорієнтовувались із буденного режиму безпеки на режим оперативного реагування на надзвичайну ситуацію: ланцюжки комах-робітників лилися тонкими переходами, поспішаючи до печер із яйцями і ясел із личинками, зустрічні ланцюжки мурах тягнули дитинчат назовні. Воїни з лискучими боками, тісно обступивши з усіх боків цибату матку — своє божественне плодюче чудовисько — відпроваджували її крізь особливі коридори, безжально відштовхуючи зі шляху випадкових мурах-простолюдинів. Одні мурахи рятували продовольство: шматки комах інших видів, насінини й зернятка. В озерах, які раптово утворились в нижніх печерах через руйнування, інші мурахи покірно гинули, ледь посмикуючи тонкими лапками, тягнучись ними до кількох напівзатоплених яєць. Частина робітників методично закопувала одні переходи, тим часом як інший підрозділ починав копати новий тунель. Вони тисячі разів змірювали туди-сюди той самий відрізок, переносячи з місця на місце піщинку за піщинкою. На твоїх очах нірка, що за формою і розміром нагадувала мізинець на руці, за кілька годин спостережень майже повністю зникала і вирізнялася хіба за відтінком ґрунту і його щільністю.
Ти геть забувався там. Баба мала рацію, коли потім давала тобі прочухана. Коли ти, спам’ятавшись, у присмерку повертався до її будинку, від страху тобі аж кінцівки зводило, викручувало спазмами шлунок і кишківник, закладало вуха. Ти видряпувався на Торговицю коротшим шляхом через людські садки, викликав на себе гавкіт собак, плутався у вусиках гороху та винограду і відчував запах власного дитячого поту, власного страху.