Наймолодша бабина сестра, Христя, перебувала в цілковитій прострації. Вона так звикла до того, що обидві старші сестри вважали її юною і нетямущою, вічним немовлям, яке бавиться цурпалками та корінцями топінамбура, що тепер не могла вмістити собі в голові: як це так, що її опори, її грози, старшої сестри Уляни вже немає на світі. Вона сприймала це не як природний етап земного життя, не як нормальний стан речей, а як трагедію, як раптову і приголомшливу катастрофу. Їй самій на той момент було вже під дев’яносто — і вона раптом запідозрила, що і з нею незабаром може також статися щось подібне.
І все ж саме Христя — бо кому ж іще — зробила цей знімок, казав мені ти. Це один із небагатьох кольорових знімків у твоїх родинних альбомах. Христя зберігала вірність своєму плівковому фотоапарату і віддавала перевагу чорно-білій плівці. Те, що тіло своєї старшої сестри вона сфотографувала у кольорі, свідчило про гостроту переживань, про відчай. Христя відчула пекучу потребу в додаткових засобах, до яких раніше практично не вдавалася. Розфарбувати безкровну сестрину шкіру, вдихнути в неї життя — ось що вона намагалася зробити, натискаючи неслухняним пальцем на спускову кнопку подарованої тобою «Лейки».
(А ще ти розповідав мені, як демонстрував їй одного разу можливості цифрової камери. І як вона — вже у розпалі деменції — чи то навмисне, чи під впливом хвороби і деградації, повністю ігнорувала всі твої спроби. Відвертала голову, відводила очі, говорила про будь-що, тільки не про плаский сріблястий прямокутник на твоїй долоні. А коли ти нарешті дав їй спокій, почала пожадливо щось налаштовувати у своєму старенькому «Зеніті» з напівавтоматичним налаштуванням експозиції.)
Тим часом середня сестра Нуся проявила під час похорону всю свою практичність. Це був її спосіб захисту: стежити за дотриманням порядків, керувати, контролювати, критикувати.
Вона вчасно впіймала сусідку з-під Торговиці на спробі зняти з ніг небіжчиці шнурок. Потім Нуся багато разів переповідала цю історію: як зайшла до кімнати і побачила сусідку, що трималась обома руками за ноги тіла, як запитала її, що вона робить, як та спохопилася і спаленіла, як вирячилася на неї переляканими очима, застукана на гарячому, і почала белькотіти щось жалісливе, і навіть залилася слізьми, говорячи про померлу найвищими означеннями — що та була людиною щирою і доброю, істинно святою, що вона завжди допомагала людям, ризикуючи власним життям, відмовляючи собі в найнеобхіднішому. Кожному ж відома, мовляв, історія про переховування чужого єврейського хлопця ціною винищення її власної християнської родини. А і їй, сусідці, померла після війни не раз віддавала всю здобуту працею їжу, яку несла якраз сестрам. І чоловік її, небіжчик, який став би найкращим священником із можливих, якби не війна, був святим. Обоє тепер на Небі.
Ця ж сусідка почала розпитувати Нусю про обмивання — хто його проводив, і як, і що зробили з водою, і так далі. Але Нуся ні на мить не сумнівалася, про що йдеться, і хоч не могла сказати цього жінці у вічі, як не могла вигнати її геть із дому, бо це було би поганим знаком, та й узагалі так не робиться, все ж дала їй зрозуміти своїм недвозначним виглядом і кількома напівпрозорими натяками, що її викрито. Жіночка після цього ще спробувала підмести хату, але віника у неї було тут же відібрано і зашикано на неї по-гусячому, після чого вона ніби випарувалась і більше не з’являлась.
Кожному, хто прийшов на похорон, Нуся розповідала свої сни, що віщували смерть. Перший сон був про знервованого кота з їхнього дитинства, триколірного кота з відірваним вухом, який сидів на Уляниних вишитих подушках під веретою, на її місці, і, відкриваючи широко рота, сварився людською мовою. Другий сон був про саму Нусю: вона переносила з місця на місце на кладовищі мертві людські голови, відділені від тіл, складаючи їх охайно й обережно до гарних кам’яних усипальниць. Нуся страшенно зморилася, ледве пересувала ноги, тому що кожна голова була невимовно важкою, майже непідйомною, але «їх мус було перетягнути на місце, не мож було кинути».
Ти не спав уже майже дві доби: баба померла над ранок позаминулої ночі, а до того ти майже не відходив від її ліжка і мучився разом із нею: волікся часовими пустелями без води й кисню і сам собі боявся зізнатися, що чекаєш кінця. І коли вона з присвистуванням і шипінням видмухнула з себе останній ковток повітря, ти чекав іще чогось, якогось остаточного знаку, що все справді скінчилося — таким непереконливим здався тобі її відхід. Ти чекав, що вона зараз знову поворухнеться. Чекав, що вона навіть скаже щось — хоча баба вже кілька діб не говорила.