Потім тобі довелося цілий день бігати й залагоджувати справи, пов’язані з похованням — якісь документи і служби, місце на цвинтарі, одяг, труна, священник. Священник у баби був свій власний. Він розплакався, коли ти повідомив йому про її смерть. Плакав, гладячи себе долонею по лискучій залисині. Сльози стікали півколами в ямку на підборідді — і звідти скрапували за комір.
Сестри і сусідки обмили її і одягнули. Вона давно вже, як з’ясувалося, приготувала для себе одяг на цю нагоду, тому ти купив речі марно — хоч ідеально вгадав із розмірами, бо добре її знав. Христя мовчки взяла у тебе пакунок і забрала його до своєї з сестрою шафи.
Ти зносив тіло вузькими крученими сходами, що вели з кухні, униз, до пивниці. Вона стала незручною, штивною, і тобі майже доводилося протискатись із нею у цьому тунелі, просуваючись із усією можливою обачністю, щоб не впасти. Тобі здавалося, це ніколи не закінчиться. І ще ти боявся, що вона застрягне тут, що ти не впораєшся. Але врешті таки зніс її додолу.
В пивниці у вас низькі стелі — тобі доводилося пригинатись. Там волого і дуже зимно; запах підгнилих зваляних коренеплодів вгризся у стіни разом із грибками. Поруч із мішками картоплі, моркви і буряків, стояла маленька полускана й проіржавлена ванна. До ванни вела хрумка доріжка із золотого цибулевого лушпиння. Газова колонка запалювалась, ревнувши, як вогнедишний змій.
Бабині сестри і сусідки вже чекали внизу. Вони прийняли її від тебе і, не припиняючи нарікати, почали роздягати, як велику ляльку, виплавлену з олова. Десь назовні хрипко завивав пес, якого господарі забули зачинити. Або не зачинили зумисне. Нуся відстоювала версію, хто саме намагався злякати Улянину душу — образ було достатньо. Навіть смерть не скасовувала бажання мститися.
Ти піднявся сходами, завмер у темряві й тісняві і слухав це відьомське базікання. До твоїх вух чітко долинали глухі удари твердого предмета об борти чавунної ванни. Чавун відлунював, як труба самодіяльного оркестру.
Потім ти сперечався з ними: навіщо зав’язали їй цю чорну хустку? Вона так зовсім на себе не схожа, це ніби не вона. Вона ж ніколи не носила хустку, навіщо ви зробили з неї якусь сільську жінку, вона такою ніколи не була.
Ти називав її «бабою», але це слово було омонімом до тих звичних «бабів», що стосувались уже навіть Уляниних сестер, сусідок, жінок у церкві, на зупинках автобусів, на базарі, всюди навколо. Ця «баба» належала тільки їй одній, і це слово містило в собі все, що можна було про неї розповісти: її прямий хребет, продовгуваті м’язи рук, напнуті під потертою майже цілим століттям шкірою, чітко окреслений контур губ, від яких розходилися чіткі зморшки-тріщинки, погляд, що пронизував черепну коробку і перебирав ланцюжки думок у твоїй голові; її ситцеві сукні і взуття на квадратному підборі, ніби вона завжди була готова танцювати «Гуцулку Ксеню»; її непохитне переконання у безнадійності життя, марності зусиль і нікчемності людських істот; і попри це — її вперта непосидючість, її втручання у все навколо, впевненість, що тільки вона знає найкраще і може виправити ситуацію, її акуратні випрасувані білі блузки, регулярне висмикування волосинок над верхньою губою, накручена на бігуді сивина, зафарбована басмою у блакитний колір, її невдоволене, навіть обурене «Хто це дзвонить?» у слухавці замість загальноприйнятого «Алло». Її сизі, роздуті шрами, схожі на додаткові вени, розташовані на зап’ястях перпендикулярно до основних — тілесні ушкодження, настільки невід’ємні від неї, що здавалось, ніби вона з ними народилась.
Але справжні баби відстояли хустку, піднявши такий ґвалт, що ти негайно здався, аж до нестерпности відчувши своє цілковите безсилля — перед жінками, перед хусткою, перед життям, перед смертю. Привезли труну — і баби негайно її розкритикували: дерево, мовляв, розсохлося, цвяхи стирчать не там, де треба. Вони змусили тебе встрянути в довгу суперечку з власником майстерні, де виготовляли домовини — а той і так уже був роздратований, бо ви відмовилися користуватися звичним переліком послуг, які надавала його фірма (підготовка тіла, надання приміщення для прощання, сценарій дійства і розпорядник, який мав усе організовувати і за всім стежити, а також виголосити гарну прощальну промову). Вони щільно позачиняли всі вікна, хоча стояла липнева задуха, і коли ти спробував відчинити вікно бодай на кілька хвилин, щоби трохи подихати, почали кидатися тобі на руки, як скажені кицьки.