Вночі сидіти біля її тіла довелося, звичайно, тобі. Батько — її єдиний син — встигав дістатись до міста лише завтра; мама сказала тобі по телефону: «Я приїду на похорони, але більше робити нічого не буду. Не в тих ми були стосунках».
Але ти й сам хотів залишитися з нею наодинці. Бабині сестри час від часу прокидались і по черзі заходили до кімнати, запевняючи, що не можуть заснути, що плачуть, що в них безперервно відбуваються приступи й напади: тиск то підвищується, то стрімко паде, болять серця, крутить ноги — і найгірше, що ти добре знав: усе це було правдою. Вони також були вже дуже старі, сестри твоєї баби Уляни.
Її незнайоме обличчя стало ніби глянсовим — здавалося, в нього можна зазирнути, як у дзеркало. Ти відчував, що уникаєш дивитися на неї, що найохочіше би відвернувся, вийшов би звідти геть. Що чекаєш миті, коли труну накриють віком, коли її опустять у землю і закопають. Але саме тому ти примушував себе підходити до неї і вдивлятися в її обличчя, торкатись її рук, натягувати манжети її рукавів на дивним чином зблідлі та спласлі шрами, що зміїлися впоперек її зап’ясть. Ти прислухався до себе з надією, що натрапиш на м’яке місце в своєму нутрі, на схлип, на жалість, яка допоможе прорватися плачеві. Але всюди всередині тебе було гладко, тісно, напружено, забито запахом лілій.
Ти хотів знайти у грудях бодай натяк на зворушення, хотів пожаліти її і себе, із зусиллям викликав у пам’яті її голос, її інтонації — «Хто це дзвонить?». Пригадував, як наближаєшся до неї після дня біля мурашника, як вібрує слоїк із пижмом на столі, як ковзає верета по дошках підлоги. Як ти зупиняєшся перед пірамідою вишитих подушок і дивишся знизу вгору, де вона сидить, як Гера на Олімпі, в нічній сорочці серед газет, окулярів, бланків із рахунками за комунальні послуги, папірців зі стовпчиками підрахунків. Як вона не дивиться на тебе. Як калатає твоє серце. Як вона не дивиться на тебе, хоч добре знає, що ти тут. Вночі ти, маленький хлопчик, не зможеш заснути від болю у м’язах — аж тоді виявиться, наскільки ти напружував ноги, наскільки стискав кулаки, як запомповував досередини передню стінку шлунка, боячись поворухнутись. Але стоячи навпроти неї, ти цього не зауважував, самого себе не зауважував, весь звернутий до неї: як вона відкушує нитку з коротким клацанням, як мурмоче, ніби між іншим, пісеньку з радіо:
Десь о третій ночі ти таки наважився відчинити навстіж вікно. Вологий розігрітий вітер увірвався до кімнати, полощучи полум’я свічок, затріпотівши пелюстками лілій — це ж була якраз пора їхнього цвітіння. Цілі оберемки отих найпростіших, помаранчевих, з невеликими чашками; але були також і плямисті, тигрові, і білі, воскові, влізливі, що тягнулися до тебе всю ніч своїми хижими головами, схожі на живі безсоромні органи, запеленавши тяжким солодким сопухом. Ти вже й не наближався до них — однак постійно зауважував ядучо-жовтий пилок на рукавах і щоках.
Десь гепнула віконна рама, від протягу з дзеркала зіслизнула чорна тканина. Розпатлані сестри вбігли до кімнати. Нуся трималась за серце, Христя — за Нусю. Беззубі роти роззявлені від страху й обурення, рожева шкіра просвічувалась крізь ріденьку сивину.
Ти покірно зачинив вікно, знову завісив дзеркало, позапалював свічки, які згасли, змів опалі пелюстки лілій, відправив сестер спати.
Рано-вранці приїхав батько, але чим він міг зарадити? Ви вдвох наблизилися до труни і постояли біля неї кілька хвилин мовчки.
Все одно саме тобі довелось позичати ложки на поминки («Виделками не мож їсти») і домовлятися з сусідами, хто нестиме труну. Не всі аж так легко погоджувалися. Бабу не любили.
Але людей на прощання набилася повна хата. Принесли ще більше квітів, ще більше лілій. Вони стояли у відрах, лежали серед вишитих подушок на бабиному ліжку. Ти не знав багатьох. Що то за сухенький дідок із мокрими очима, який пересувається, совгаючи ногами, і якого веде за руку круглолиця жінка з густими бровами? Що це за літній пан у коричневому костюмі, який наказує негайно поперевертати всі табуретки і стільці, «щоб душа не сіла», і налити для покійної п’ятдесят грамів горілки? Нуся прошепотіла тобі на вухо, що дідок — це брат паламаря, який після війни прибився до церкви, а пан у костюмі — гінеколог, який прийняв на світ майже всіх мешканців містечка — «і тата твого, і тебе самого теж».