Всього цього насправді вже немає. Синагогу знищили в 1941. На фундаменті бет-мідрашу не так давно збудували у твоєму місті критий ринок з вагонкою і гіпсокартоном.
фотокартка: церква Покрови взимку
З цієї фотографії можна зрозуміти, що день був морозяний, прозорий і тихий. Гілки, які перекреслюють кадр, простягають повні пригорщі снігу. На деяких — ще не опале листя. Ці напівпрозорі молочні смужки — зафіксоване падіння крихітних грудочок снігу. Вони падають майже нечутно, м’яко осідають в обійми товстого перистого хутра.
Ця картка дозволяє не тільки побачити те, що в кадрі, але й усе, що навколо. На об’єктиві — найлегший наліт пари з віддиху фотографа. Кінчик носа червоний. Пальці задубіли, але в рукавицях натискати на спуск незручно.
Фото зроблене з пагорба. Внизу — крита брезентом вантажівка, що минає церкву Покрови. Кутий паркан навколо церкви й муровані стовпи з оздобою. Блідо-сіра на тлі ще блідішого неба, церква стоїть в обіймах голих дерев і пишних туй на подвір’ї.
Мама водила малу Уляну з сестрами до круглої церкви Покрови, хоч туди з їхньої Торговиці було плентатись і плентатись. Але вони звикли і до інших церков ходити вже не могли. Уляна раз на тиждень приходила сюди ще до 1956 року, коли більшість людей робити цього вже не наважувалася. Але твоя баба була вперта собі назло. Потім, коли в Покрові зробили склад Районного споживчого товариства, вона намагалась влаштуватися сюди на роботу. Але їй сказали: жіночко, дорогенька, тримайтесь від церков якнайдалі, бо про вас і батька вашої дитини, який був альбіносом і ворогом народу, нам тут, у кабінетах, відомо більше, ніж вам самим про себе.
Твоя баба ніколи не трималася від церков якнайдалі. Але вона була лисицею і вміла замітати сліди.
А 1989-го вона увійшла до Покрови як власниця. Як Марія Амалія Могилянка, коли їм із чоловіком перейшли у власність міста Бучач, Чортків, Вербів, 23 села «бучацького ключа», срібло і клейноди на 20 тисяч злотих. Баба поводилася без тіні сумніву, що має найбільше права і влади опікуватися церквою — як вдова покійного священника (закатованого у Сибіру повстанця), якого місцеві віряни вважали святим.
Вона була присутня, коли, розкопуючи дзвони, в підвалі церкви знайшли рештки півтори сотні людських тіл. Вона давала всім зрозуміти — особливо тим, у кабінетах, які раптом стали доволі стриманими, — що найкраще знає, чиї то були рештки і чиїх рук усе це справа. Що їй завжди відомо було все про рештки і про злочин.
Твоя баба тримала при собі всі ключі від церкви, знала кожну сходинку вузьких гвинтових сходів, які вели на хори, кожен пальчик дерев’яних херувимів, різьблених Пінзелем або котримсь із його учнів чи наслідувачів. Вона зберігала в захристі шмати для прибирання, віники і швабри, вона забирала додому на прання облачення священника, вона збирала з пастви гроші на різні побутові потреби, закуповувала свічки й образки. Але це не найголовніше. Вона одноосібно вирішувала долі людей. Хто з жінок удостоївся права прибирати церкву перед Покровою. Кому випала честь натирати сірими шматами з затхлим душком щічки й животики Пінзелевих янголят, що грайливо вигулькують серед оздоби храму. Кому на похорони гроші збиратимуть посилено, а кому — пасивно. Чию дитину хреститимуть першою. Кому пощастить узяти шлюб іще перед постом.
До певного моменту ти вважав бабу всемогутньою. Ти не сумнівався, що вона має здатність читати людські думки. Вона завжди знала про всі твої гріхи: ти не чистиш зуби, а треш зубною щіткою об умивальник; ти не любиш квасне молоко, яке баба дає тобі на вечерю (чому, чому вона так навісніла від того, що квасне молоко викликало у тебе блювотні рефлекси? Чому вона сприймала це так особисто, ніби, не люблячи його, ти зневажаєш святиню або її саму?). Їй було відомо, що іноді, розкопуючи мурашник (хоч це заборонено), ти уявляв, ніби мурашина матка — це баба. Знала, що іноді ти зумисне заливав мурашину матку водою.
Як вона могла все це про тебе знати? Адже ти ніколи нікому не розповідав. Твої таємниці знали тільки ви з Богом. Йому ти розповідав на сповіді, до якої баба возила тебе аж до Рукорака. Молодий лисавий священник з рум’яними щічками і невпевненим поглядом кивав головою і, здавалося, навіть не слухав.
І тільки згодом ти зрозумів, що він усе переповідав бабі.
фотокартка: фрагмент вулиці Шкільної
Рибу і сарану можна їсти без шхіти.
Твоя баба знала багато про євреїв, але не хотіла розповідати. На цій фотокартці — дорога, якою вона один час ходила занадто часто. Ця дорога повела її так далеко, що повернутися вона вже не змогла.