У приймальному покої лікарні гуляли протяги й смерділо хлоркою, пообдряпувані стіни ще зберігали сліди масляної фарби кольору недостиглих буряків, але і без цієї фарби виглядали не набагато гірше. Вона чекала на свою лікарку, мерзлякувато поводячи плечима, ззаду гримнули двері, і впритул підійшла жінка невизначеного віку з синцями під обома очима, від неї сильно заносило алкоголем.
— Аборти тут роблять? — із наголосом на «тут» запитала жінка байдужим тоном, ніби збиралася стати в чергу за ковбасою, кинула на Аллу скептичний погляд і, не дочекавшись відповіді, пішла далі.
Аллі так і не вдалося позбутися відчуття, ніби вона спостерігає за всім, що відбувається, збоку, ніби не має до всього цього ніякого відношення. Мабуть, це було пов'язано з нехарактерною для неї імпульсивністю, коли вона прийняла рішення і почала діяти ще до того, як встигла подумати над тим, що ж саме відбувається. Вона почувала себе, як у кінозалі, коли героїня не бачить, що за спиною до неї підкрадається смертельна небезпека, і так хочеться крикнути їй, попередити, нігті боляче втискаються в долоні, ламаються об поручні крісла, і доводиться переконувати себе, що все це лише вигадка, гра, імітація. Щось схоже хотілося їй сказати собі й тепер. Усі ці дні від моменту, коли вона зрозуміла, що вагітна, Алла прожила в атмосфері постійного чекання. Чекання на те, що ось зараз вона прокинеться і щось трапиться. Почнуться місячні, похід до лікаря виявить помилковість тесту, вагітність виявиться позаматковою, лікарка відрадить її народжувати через проблеми зі здоров'ям чи порадить ще зачекати з другою дитиною. Але нічого такого не трапилося, жодної хоча б трохи переконливої причини не народжувати цієї дитини вона вигадати не змогла. Звичайно, їхня фінансова ситуація могла б бути кращою, звичайно, після других пологів вона може назавжди втратити форму і вже ніколи не повернутися до професійних танців, звичайно, Зенон її зраджує і рано чи пізно може покинути, залишивши з двома дітьми, звичайно, у цій країні важко наважитися заводити дітей, бо ніколи не відомо, що буде завтра. Але так само добре вона усвідомлювала і всю непереконливість цих і схожих аргументів. Адже грошей бракує всім і завжди, певності у завтрашньому дні не існує в жодній країні, як не існує і гарантій, що тебе не покинуть або що ти зустрінеш когось іншого, а форму для професійних танців вона рано чи пізно і так втратить.
Дуже несерйозно пояснювати таке відповідальне рішення самим лише неприємним лоскотанням у ямці, яке виникало в неї щоразу, коли вона думала про все це, але, здається, саме це лоскотання і було її єдиною поважною причиною прийняти таке рішення. Замість радості й схвильованого очікування, яке супроводжувало її з самого початку першої вагітності (хоча ідеальних умов для появи дитини в них не було і тоді), тепер вона відчувала тільки це занудне лоскотання, неприємне і надокучливе. І ще страшенну втому: її втомлювало й дратувало все — краєвид за вікном, розташування книг на полиці, те, як Зенон кожного ранку не може знайти свої капці біля ліжка, те, що від нього чути пивом вечорами, те, що вона не наважується зізнатися сама собі у тому, що вона просто не хоче народжувати цієї дитини. Егоїстично й тупо не хоче, усвідомлюючи всю неморальність відсутності такого бажання. І саме це дратує її найбільше. Навіть більше, ніж відсутність чітко вираженого ставлення до ситуації у Зенона. Вона все ще чекала, що він якось відреагує — зрадіє, що в них буде друга дитина, як зрадів першій, носитиме їй квіти й помаранчі, масуватиме ноги вечорами й дослухатиметься до биття серця у неї в животі. Або почне з нею розмову про невчасність цієї вагітності, про те, що він хотів би ще трохи почекати, і що у них немає навіть власного житла, і що вони вже Софійку повністю спихнули на мамині руки, чи варто народжувати ще й другу дитину, якщо вони все одно не займаються вихованням як слід. Така розмова дала б їй полегшення, вона відчувала, що про все це він думає так само, як і вона, але його мовчання перекладало весь тягар відповідальності на неї, і це дратувало і виснажувало її. У них було лише кілька тижнів, щоб прийняти рішення, але протягом цих тижнів вони майже не розмовляли одне з одним: Зенон кудись зникав вечорами, Алла теж намагалася поменше бувати вдома. Матері Зенона вона не наважилася сказати про вагітність.
Ніколи раніше вона не відчувала такого сильного бажання підкоритися чиїйсь волі. Якби у цей момент хтось прийняв за неї рішення і навіть не переконував, а просто змусив її до чогось, не має значення, до чого саме, вона була би вдячна цій людині. Їй навіть почало здаватися, що справжнє щастя полягає зовсім не у можливості вільно й необмежено приймати рішення, а зовсім навпаки — у вмінні підкоритися тому, що трапилося незалежно від твоєї волі, у вмінні знайти у цій покорі не лише втіху, а і радість, допасувати своє життя до того, що трапилося, і позбутися цього безкінечного шарудіння сумнівів усередині, цього лоскотання у ямці. Адже необхідність вибору насправді є найважчим з усього, що доводиться робити у житті. На вагання, пов'язані з цією необхідністю, витрачається маса енергії, яку можна було б використати на значно приємніші або важливіші речі. Але найгіршим є усвідомлення того, що наслідки цього вибору неминуче розчарують незалежно від прийнятого рішення і замість того, аби нарікати на абстрактну несправедливість, у якій немає власної провини, доведеться нарікати на неправильність власного вибору. Раніше вона не замислювалась над цим, їй завжди було образливо, коли її позбавляли свободи вибору, хоча вона і рідко наважувалася сказати про це і наполягти на своїх правах. І от тепер вибір був повністю за нею, Зенон погодиться із її рішенням, яким би воно не було, але замість сподіваної радості й гармонії це дратувало й мучило.