Раптом центрифуга майже зупинилася і безшелесну гармонію порушив якийсь звук. Тепер вже відчувалося, що десь існує невидиме «зовні», і з нього долинають ці гугняві звуки. Якщо напружитися, то навіть можна розгледіти неясні білі контури. Найчіткішим враженням від цього вторгнення був запах цигарок, ледь вловимий, як з'ясувалося згодом, коли Алла вже прийшла до тями й розмовляла зі своєю лікаркою, від якої було трохи чути цигарковим димом і ще кавою та парфумами. Коли лікарка розмовляла, темний пушок над її верхньою губою було видно чіткіше, ніж коли вона мовчала.
Далі видиво зникло, але тепер існування в цій масі з розмитими контурами було позбавлене попередньої безхмарності. Аллі стало страшно, вона вже відчувала, що у неї є не лише ця невизначено-кристалічна сутність, а і цілком реальне тіло, яке наразі її не слухається, і саме тому не вдається натягнути на себе простирадло, обриси якого стають усе чіткішими. Рештки тепла поволі зникали, натомість все більше утверджувався на своїх позиціях холод, а найбільше лякала безпорадність, нездатність поворухнутися і страх, що так буде завжди, що доведеться провести невідомо скільки часу в цій похмурій кімнаті з вікнами, до половини зафарбованими білим, терпіти цей холод і відчувати тільки те, якими складними траєкторіями пересуваються кубічні молекули твого власного тіла.
Коли вона сказала про все Зенонові, нічого не пояснюючи й не розповідаючи деталей, просто повідомивши факт, він промовчав. А в очах у нього знову з'явилося те саме чуже й вороже відчуття, яке вже раз налякало її, і Алла відчула раптове, хоча, як з'ясувалося потім, лише тимчасове полегшення, щось схоже на переконаність у правильності вчиненого. Хоча ця переконаність швидко минула, натомість почав регулярно снитися один і той же сон. Відтворити подробиці цього сну їй ні разу не вдалося: він складався з самих лише відчуттів, і головним серед цих відчуттів був страх. Паніка, схожа на ту, що охоплює в натовпі, який раптом зривається з місця і незрозуміло навіщо кудись біжить, страх перед чимось невідомим, чого чекаєш і боїшся не тому, що воно погане, а тому, що не знаєш, чи потрібно цього боятися. Час від часу цей сон урізноманітнювали багатоніжки, схожі на кубики молекул, які повзли не кудись далеко, у непрозору білу кристалічність, а навпаки, виповзали з неї і загрозливо насувалися, непропорційно збільшуючись у розмірі з кожним наступним кроком. Але найгіршим було повернення вві сні цього відчуття злитості з чимось великим і позбавленим форми, відчуття розплавленості, яке пекло або морозило і встромляло дрібні болючі жала просто в мозок, ніби не могло відшукати впаяних в моноліт інших частин тіла.
Мабуть, десь тоді й сталася перша з тих непомітних мікротрішин, які поволі накопичуються на м'язовій тканині подружніх стосунків і потім виявляють себе так несподівано. Одного разу він зізнався їй, що вже не почуває себе закоханим і відсутність цього почуття дуже його засмучує. Після цієї розмови, яка поступово перейшла в бурхливе з'ясування стосунків, обоє відчули, що їх це зворохобило, вивело зі стану небезпечної летаргії, і тепер все знову на якийсь час налагодилося. Вона навіть почала прокидатися вночі від бажання притулитися до його теплої спини й почути нерозбірливе сонне буркотіння. Але відтоді ця думка не давала їй спокою, бо насправді він лише висловив (він завжди краще давав раду словам) те, що вона також почувала. І це не дратувало її, не обурювало, а просто засмучувало.