І він справді сів за написання свого роману, який вирішив назвати «Анна», а в кінці кинути розчаровану в житті й вагітну після зґвалтування героїню під потяг «Львів — Москва». Близько місяця він прогулював усі пари, старанно просиджуючи цілі дні за письмовим столом. Але текст не складався в захоплюючу і глибоку оповідь, яку так яскраво малювала його уява. Навіть друзям він переповідав свій задум краще, ніж реалізовував його на папері. Він замучив своїми розповідями й намаганнями почитати вголос окремі уривки всіх гуртожитських сусідів, його почали уникати. А через два місяці невпинних творчих мук він здався і знову пішов на пари — підтягувати прогуляне й здавати «хвости».
Відтоді його невпинно переслідували ідеальні сюжети, які він із гідною подиву регулярність намагався записувати. Та вже при першому ж перечитуванні написаного впевнювався, що на папері від його ідей нічого не залишалося. Персонажі виглядали схематичними, сюжети надуманими, а проблематика занадто сентиментальною. З часом він перестав перечитувати власні книги, навіть ті з них, які вважалися найбільш успішними і про які читачі відгукувалися схвально. При перечитуванні ці тексти були схожими на сни, які намагаєшся записати або переповісти вранці і які вислизають крізь пальці, перетворюючись на уривчасті й позбавлені сенсу епізоди.
Одним із таких задумів, який повертався до нього особливо часто, була ідея написати книгу про подорожі. Але він хотів написати щось зовсім не схоже на звичайні подорожні нотатки з переліком відвіданих пам'яток, історичних дат і прізвищ на тлі власних асоціацій та вражень. Він хотів побачити в місцях, де побував, щось трохи інше від написаного в путівнику чи задокументованого на фотографіях із відпусток, враження про які стираються з пам'яті значно швидше, ніж вицвітають знімки.
Він не так багато подорожував, але кожна з подорожей міцно засідала в пам'яті враженнями, які він відчував необхідність записати. Скажімо, Зенону роками пригадувалося обличчя пияка, випадково побачене під час студентської екскурсії до Нижнього Новгорода. Це обличчя вразило його своїми ідеально правильними рисами, якоюсь перебільшеною слов'янськістю, воно ніби зійшло з ікони Рубльова, або от-от мало перетворитися на ілюстрацію до підручника давньої історії. Він міг би намалювати це обличчя, але не зміг би описати свого враження від цього селянина з очевидним, успадкованим від попередніх поколінь алкоголізмом, боротися з яким марно. Та селянин і не намагається боротися і вже о десятій ранку не може звестися на рівні ноги й піднятися з брудної калабані, у якій виглядає абсолютно неправдоподібно, ніби янгол, що зашпортався і впав із хоругви, коли селом проходила церковна процесія, ніби староруський поганський бог, що недоречно жартує, ніби посередній актор, який ніяк не увійде в роль п'яного. А при цьому з-за спини селянина сонце пробивається крізь листя яблуні й насмішкувато огортає його бездоганно русе волосся імітацією німба.
Так само добре Зенон пам'ятав і найдрібніші деталі картин Клода Моне на стінах московського музею, заснованого батьком Марини Цвєтаєвої, хоча побував у цьому музеї тільки раз. Він пригадував, як крок за кроком відходив від «Руанського собору», а на картині з незрозумілої каші мазків проступали спершу неясні контури, а потім усе чіткіша й стрункіша архітектурна будівля. І від цього перехоплювало подих, і ставало трохи моторошно, і хотілося пересвідчитися, що тобі тільки здається, ніби відчуваєш на шкірі тепло сонячних променів, які падають на ці вежі збоку. Він добре пригадував і бачений багато років назад дрібний фрагмент не менш знаменитої картини Едуарда Мане: пам'ятав пробите стрілою крихітне серце, намальоване на дереві, під яким снідають на траві аристократи в незручних позах і ще більш незручному вбранні. І це серце, яке і зараз малюють на деревах, а потім влаштовують під цими деревами сніданки на траві, це серце чомусь дуже розчулювало його.