Іншим разом він мав зустріти знайомого з ранкового потяга у Варшаві. Зенон запізнився на годину, а потім вони пішли вздовж Нового Святу, шукаючи, де б можна було поснідати о шостій ранку. Обоє добряче замерзли, але в повітрі було щось таке, що примусило їх відчути себе добре, і навіть очевидна нездійсненність задуманого зовсім не дратувала. Порожні тротуари найбільш жвавої столичної вулиці о цій порі виставляли напоказ щось таке, що неможливо зауважити вдень. Холодний дотик дверних клямок заспаних кав'ярень, незвиклих до таких ранніх відвідувачів, м'який шурхіт автобусів і сповільнені рухи перехожих, які ніби заощаджують сили у передчутті довгого дня. Врешті вони сіли на лавці університетського парку, поділили на двох канапку, яку знайомий не з'їв дорогою, і відчули себе так свіжо, ніби щойно прокинулися після десяти годин приємних сновидінь.
— Тут, мабуть, зовсім інший атмосферний тиск: я зовсім не відчуваю втоми, — сказав тоді знайомий.
— Я теж не відчуваю, — погодився Зенон.
Але це відчуття легкості назавжди залишилось у диспозиції того ранку: можливо, справа дійсно полягала в особливостях атмосферного тиску.
Він не зміг написати і про прогулянку пішки вздовж морського берега із Сопота до Ґданська, про товстих неповоротких чайок, що літали низько над головою і залишали на піску заплутані плетива слідів, про чагарі й невисокий ліс, який здалеку здавався ялівцевим, хоча навряд чи був таким насправді. Про те, як довго тривали ці півтори чи дві години прогулянки і як хотілося, щоб це тривало ще довше. Про курортні будиночки Сопота, з телевізорами випуску 60-х у кімнатах, ностальгійним компотом на обід і з одягненими в білі сорочки кельнерами, від яких сильно відгонило задавненим потом. Про літні сцени, на яких колись, мабуть, виступали найбільші зірки радянської естради, про те, як мріяв поїхати тележурналістом до Сопота під час фестивалю і якою недосяжною здавалася ця мрія. І знову про ідеальне світло, цього разу у Ґданську, поміж вуличками середмістя, з яких воно, це світло, з'являлося перед ним кілька разів, щоразу несподівано, щоразу ніби навмисно, відволікаючи від позолочених лев'ячих голів на дверях із масивними кільцями в зубах, від розглядання ліпнини на старанно відреставрованих фасадах, від вишикуваних уздовж туристичного променаду фонтанів та водозбірних труб зі зміїними головами, що з них випліскується дощівка. Ідеальне світло зникало й переломлювалося, під настрій вириваючи з архітектурного контексту ту чи іншу деталь і примушуючи побачити її зовсім не так, як кілька хвилин тому. І справа була навіть не в захопленні чи розчаруванні, яке викликала ця деталь, — вражала миттєва зміна, коли два погляди, кинуті один за одним, давали цілком протилежні результати. Так, ніби навмисне, щоб змусити відчути непевність, недоречність усіх попередніх спостережень і захоплень, так, ніби не він, Зенон, вирішував, що йому тут подобається, а ці грайливі промені світла змушували його щохвилі міняти свою думку про ту чи іншу будівлю. Він так утомився від цієї нерівної гри, а можливо, від пішої прогулянки морським берегом, що вирішив випити кави й перепочити. А після кави ідеальне світло зникло. І більше не траплялося йому протягом кількох наступних років.
Не зміг би описати він і того відчуття, яке охоплювало його кожного разу, коли він потрапляв увечері до костелу в середмісті якогось старовинного європейського містечка. Одного разу під час такої прогулянки він натрапив на монахів у білих та чорних сутанах, які сиділи двома півколами, чорні навпроти білих, неначе шахові фігури, і співали по черзі псалми. Він відчув себе якось по-особливому добре в урочистій атмосфері, що охопила його вже через кілька хвилин слухання. Він змушений був вийти, не витримавши таких сильних відчуттів і одночасно соромлячись такої нехарактерної для себе сентиментальності. Іншого разу в тому ж костелі відбувався концерт, мабуть, перед якимось великим святом. І знову ця надмірна урочистість, ще більш дивна, бо концерт не був надто добрим, а конферанс і зовсім нікудишнім, патетичним і надмірно солодкавим. Але щойно він потрапляв попід ці велетенські склепіння, розписані фресками, проходив довгим лабіринтом зі стінами, оббитими мармуром, позбутися цього відчуття надмірної урочистості вже не міг.