Не менш таємниче відчуття охоплювало його щоразу в одному з краківських костелів, де на стінах довгих і заплутаних коридорів під високими заокругленими склепіннями висіли роботи середньовічних художників. Більшість із них була присвячена традиційним біблійним сюжетам, але одна картина завжди примушувала його зупинитися надовше. На цій картині були зображені монахи в білих сутанах, на яких напали озброєні військові. На задньому плані насипом лежали тіла вже страчених, праворуч солдат рубав голову черговій жертві, а на передньому плані кілька безголових монахів урочисто несли поперед себе власні голови, складали їх на вівтар і відходили вбік, щоб померти. Ця картина вражала своїм брутальним натуралізмом і водночас загадковістю, тонкою грою фарб і світляних ефектів, підкреслених удалим розташуванням картини трохи збоку від великого заґратованого вікна навпроти, з якого навскоси падало на безголові постаті монахів приглушене денне світло.
В іншому краківському костелі — він навіть пам'ятав, що то був костел францисканців — він зайшов роздивитися знамениті вітражі, згадані у туристичному путівнику, але, як це переважно траплялося з порадами путівників, вітражі не вразили його настільки, як можна було сподіватися, проте було щось дивне в атмосфері цього костелу, можливо, справа була в портреті легендарного священика, який добровільно пішов до концтабора разом зі своїми парафіянами й тепер висів серед ікон, неначе святий в окулярах.
Відчуття, яке ще менше надавалося до опису, охопило його під час першої поїздки до Берліна. Вулиці цього міста були для нього сторінками улюблених книг, історія мала би тут вивалюватися під ноги з кожного камінця, а перехожі, яких питаєш, як пройти до тієї чи іншої вулиці, хитро посміхаються, мовляв, знаємо, це ранкова прогулянка Франца Біберкопфа, а потім треба буде відвідати місця, описані Набоковим, уявити собі, де саме жила свого часу наречена Кафки Феліція Бауер, і перейтися вулицею під її колишніми вікнами. На прогулянку в нього залишався лише один день, і цього було так катастрофічно мало, що Зенон вирішив розпочати екскурсію ще ввечері.
Він вийшов із метро на Фрідріхштрассе і зрозумів, що не користуватиметься планом міста. Вулиці приваблювали своєю нічною загадковістю, і він бездумно блукав поміж монументальними будівлями, вздовж порожніх проспектів, намагався роздивитися заховані в сутінках брами й не помічати яскравих неонових плям на фасадах, які своєю недоречною святковістю тільки псували враження. Він не міг би відтворити жодної назви вулиці, кварталу чи номера будинку, біля яких проходив тієї ночі, але, проблукавши до світанку, вирішив відмовитися від екскурсії Берліном при денному світлі. Атмосфера нічного міста, створена ніби спеціально для нього, в єдиному примірнику тієї ночі, була занадто цінною, аби псувати її роздратуванням через натовпи перехожих на вулицях, черги до музеїв та різкий скрип автомобільних гальм. Він вирішив не порівнювати розхристаний і демократичний Берлін з помпезною монументальністю Москви, вирішив не перевіряти, чи контрастні враження від цих двох міст, неодноразово чуті ним від інших, правдиві. Він залишив собі Берлін уявним і таємничим, містом літературних алюзій і нічних каналізаційних випарів, містом зручного метро і так і не побачених ним японців в екскурсійних автобусах із виставленими назовні камерами.
Саме таким, далеким від реального і набагато кращим за нього, видається смак першого ковтка вина й кусника шинки після Великого посту. Саме так виглядали перші імпортні джинси його юності, привезені батьком із закордонного відрядження, та скуштований вперше в житті ананас. Ішлося зовсім не про те, що шинка та вино були якимись особливими, хоча на Великдень купувалося, ясна річ, усе найкраще, не про те, що джинси не надто добре на ньому сиділи, а ананас був мороженим і всі шматочки в пакунку були відрізані зовсім близько від середини, найтвердіші й найменш солодкі. Важливо було отримати щось, чого так довго хотілося, і не звертати уваги на дріб'язкові недоліки, які намагаються зіпсувати тобі задоволення від здійсненої мрії.
Кожного разу, повертаючись після своїх подорожей, він мріяв написати про все це найважливіший у своєму житті текст. Або і цілу книгу, яка стане його найкращою книгою. Адже мало просто поїхати кудись, зробити фотографії і потім перебирати їх під час нападу ностальгійного настрою, недостатньо самої лише присутності в якомусь місці, навіть дуже важливому в історії людства чи особливо мальовничому, потрапити до якого мріялося роками. Справжнє усвідомлення побаченого відбувається, коли краєвиди та архітектурні красоти залишаються позаду, коли розповідаєш про все це, одночасно намагаючись усвідомити, що ж насправді було побачено, перетворюючи емоції на слова, візуальний ряд на вербальний. Тільки тоді приходить розуміння. Те, що не розповідається, не описується, швидко й безслідно зникає з пам'яті, так, ніби цього ніколи й не відбувалося насправді.