Зенон вирішив, що потрібно написати про все це Софійці, але визирнув за вікно і побачив, що майже все листя на каштані у дворі вкрите чорними пухирцями й покручене, так ніби надворі уже пізня осінь, хоча насправді ще тільки липень. Він щось чув про те, що по всій Європі вимирають каштани: дивна хвороба починається з листя і вбиває дерева, а зарадити цьому неможливо. І ось тепер ця хвороба дійшла і до них, до каштана, який він пам’ятав з дитинства. Зенон перевів погляд із каштана на біле полотно щойно створеного файлу, який ще не мав назви і в якому він збирався набирати листа до Софійки, рішучим рухом вимкнув комп’ютер і пішов на кухню запарювати каву. Вже багато років він пив каву тільки з улюбленого жовтого горнятка Алли, хоча робив це не з сентиментальних міркувань, а просто за звичкою.
Микола Іванович
Протягом останніх двох років роль третього у житті Лілі з мамою виконував Микола Іванович, який захистив докторську ще до тридцяти й тепер належав до найперспективніших учених своєї галузі — його регулярно запрошували з лекціями за кордон, а незабаром він мав переїхати до Києва і працювати там в Академії наук. Невідомо, як його переїзд вплинув би на стосунки з мамою Лілі, Дариною. Можливо, що й ніяк, бо добиратися з Києва йому було б навіть простіше, ніж зі Стрия, звідки він їздив досі. Але Миколу Івановича знайшли мертвим уранці, у суботу, — Ліля запам’ятала лише, що це була субота, хоча і не могла точно пригадати, якого місяця. Можливо, пізньої осені, можливо, ранньої весни, у кожному разі надворі не було достатньо холодно, аби він міг замерзнути на смерть у тому штучному ставку поміж дитсадком і поліклінікою, де працювала мама. У ставку, де ніколи не бувало води більше, ніж по кісточку. Було встановлено, що пролежав він там усю ніч, іще з раннього вечора: мабуть, ніхто не хотів підходити, бо чоловіки його віку в п'ятницю ввечері у тому районі часто лежать на асфальті зовсім не тому, що їм погано і що вони помирають. Він часто міг приїхати без попередження, через термінову роботу, тому Дарина не стривожилася, коли в п'ятницю ввечері він не з'явився, і не стала дзвонити в Стрий, де він жив із матір'ю, яка ненавиділа коханку сина, хоча до похорону ні разу її не бачила.
Ненавиділа не за щось конкретне, а просто за те, що «зовсім не так уявляла собі майбутню дружину єдиного, а до того ж такого талановитого сина», хоча і невідомо було, як саме уявляла вона собі Дарину. Можливо, свою роль у цьому віртуальному конфлікті відіграла наявність дорослої доньки, і не допомогло навіть те, що Дарина зовсім не збиралася в дружини Миколи Івановича. А можливо, мама Миколи Івановича так само ненавиділа б кожну іншу жінку на місці Дарини. Раніше у житті перспективного тридцятидев'ятирічного фізика не було жінок, а самі лише формули й дисертації. Тож мати так і не встигла отямитися від шоку за два роки їхніх із Дариною стосунків.
Вони познайомилися завдяки запаленню сечового міхура, яке привело Миколу Івановича на прийом до маминого шефа, одного з найкращих у місті урологів. Запалення вилікувалося достатньо швидко, і відтоді Микола Іванович час від часу мешкав у них третім. Він працював одночасно у двох містах — на кафедрі науково-дослідного інституту в їхньому місті і в лабораторії в Стрию, і постійно мотався між обома роботами і між обома домівками — материною і Дарининою.
У його крові не було виявлено алкоголю, як не було встановлено причини, через яку в нього так раптово, просто посеред дороги, зупинилося серце. На його тілі не було слідів побоїв, не вкрали навіть гаманець із професорською зарплатою за місяць.
Ця загадкова смерть коханця Лілиної матері змінила щось у їхньому житті, навіть якщо Ліля і не змогла б із певністю сказати, у чому саме полягали ці зміни. Місце третього незабаром зайняв якийсь полковник, якого привозила і забирала службова машина і який кілька років підряд возив їх відпочивати до моря, але відтоді все вже було по-іншому.
На той момент Ліля вчилась у дев'ятому класі, її найкращу подругу звали Софійка, найкращу подругу її мами — Ірина. Саме Ірина першою почала ворожити на картах, згодом навчивши цього і Дарину з Лілею. А Софійка не схотіла вчитися: вона не вірила у ворожіння.
Дарина з Іриною і раніше любили розкладати пасьянси, а коли збиралася більша компанія, то грали в бридж або преферанс. Ірина була одружена і мала двох десятирічних доньок-близнючок, з чоловіком у них давно були лише ділові стосунки, хоча вони й продовжували жити разом. Чому вони не роз'їжджалися, Ліля не знала, на думку Дарини, так було б краще, але чоловік Ірини, мабуть, був іншої думки. Можливо, він боявся, що не зможе бачити дітей. Можливо, вона боялася, що він перестане віддавати їй зарплату. Можливо, йому просто було зручно, що його годують і перуть його шкарпетки, а її влаштовувало, що не потрібно самій викликати сантехніка, займатися побілкою і гострити ножі. А можливо, їх обох просто задовольняли такі стосунки або вони зберігали видимість сім'ї, щоб не травмувати дітей. У кожному разі, Ірина приводила своїх коханців до Дарини, і вже багато років їм удавалося жодного разу не посваритися через котрогось із них. Навіть тоді, коли в Дарини зав'язався короткотривалий роман спершу з чоловіком Ірини, а потім із її коханцем. І хоча після коханця стосунки їхні злегка напружилися, та знову повернулися до попередніх, коли в Ірини почався роман одночасно з двома колишніми коханцями Дарини.