Лілі подобалося відчуття свободи, яке охоплювало її щоразу, коли вона посеред уроку вибігала в порожній шкільний двір і бачила довкола себе у вікнах заздрісні дитячі обличчя, яким ще до кінця уроку доведеться сидіти в чотирьох стінах і слухати нудні пояснення вчительки або відповідати біля дошки, а вона, як доросла, гулятиме собі по крамницях і займатиметься важливими справами. Хоча щось підказувало їй, що про ці свої походеньки не варто розповідати мамі. І Дарина, мабуть, так і не довідалася б ні про що, якби не молода вівчарка, яка з'явилася в одній із квартир будинку навпроти школи. Вівчарка була ще зовсім молода й нічому не навчена, а погуляти її вивела дівчинка, на якийсь рік старша за Лілю, якій не вистачало сили втримати поводок. Вівчарка була без намордника і, побачивши Лілю, яка підстрибувала на дорозі, шарпнулася, збила з ніг свою господарку, підбігла до Лілі ззаду й повалила на землю. Вона не гавкала: мабуть, вирішила побавитися. А для заохочення вкусила за сідницю. Укусила неглибоко, але шкіру прокусила. Ліля так і не встигла зрозуміти, що саме боліло їй більше — прокушена сідниця чи коліна, якими вона розтовкла на дрібні друзки трилітровий слоїк, упавши на нього зверху.
Довелося накладати шви й робити уколи проти сказу. Дарина пішла до директора школи, який викликав Галину Степанівну до себе в кабінет, і там відбулася розмова, про подробиці якої Ліля нічого не довідалася. Але відтоді вона більше не ходила на закупи для своєї першої вчительки.
Коли клас Лілі закінчив початкову школу, Галина Степанівна на прощання зажадала від батьківського комітету нову перуку, пофарбовану на блондинку і з модною в тому сезоні зачіскою. Дарина подзвонила до своєї пацієнтки, що працювала в перукарні, і перуку було виготовлено на замовлення в рекордно короткий термін.
Ліля й Софійка
Софійка ходила на скрипку з першого класу, а на малювання з третього. У неї був музичний слух і достатньо добра техніка, наскільки цього могли навчити в районній музичній школі. Малювала вона також непогано, хоча їй і бракувало фантазії: найкраще вдавалися натюрморти з фруктами, будинки, дерева. Старанно вимальовувала Софійка і портрети, які багатьом подобалися, але Лілі здавалося, що обличчя виходять на цих портретах неживими, позбавленими виразу й характеру. І Софійка погоджувалася з цим. Вона однаково ненавиділа як музичну, так і художню школи, тому часто прогулювала заняття у Лілі вдома. Дарина вважала, що не варто примушувати дітей вчитися музики чи малювання, коли вони того не хочуть, і не протестувала проти надто вже очевидних відвідин Софійки зі скрипкою чи папкою для ескізів, невміло схованими за спиною.
Найбільше Софійка любила проводити час із книжкою, їй було все одно, що читати, вона навіть підручник із математики могла перечитувати по кілька разів, часто не задумуючись над прочитаним, а мріючи про щось своє. Софійка часто приходила до Лілі не наговоритися вдосталь, як це практикували більшість дівчат їхнього віку, а просто побути в тиші, помовчати чи почитати. Дарина і Ліля охоче проводили цілі дні в лінивому лежанні на канапі під музику Ґріґа (улюблений композитор Дарини) і за читанням детективів, колекція яких займала в невеличкому помешканні майже всю книжкову шафу і якими Дарина активно обмінювалася з усіма знайомими і пацієнтами. Прихід Софійки не міняв нічого в цьому способі проведення часу, і вони просто розподілялися по обох кімнатах і кухні (кухню переважно займала Дарина, яка не хотіла курити в кімнаті) і читали, годинами не озиваючись одна до одної.
Під час літніх канікул Ліля й Софійка проводили разом майже цілі дні, і тоді їм набридало займатися тільки читанням. Десь приблизно у п'ятому класі вони вирішили відвідати всі кінотеатри міста, яких тоді було більше десятка. До деяких потрібно було достатньо далеко їхати, і Дарина не відпускала їх самих, а доручала завезти шоферові свого тодішнього коханця, директора великого підприємства.
Пригода полягала не у тому, який саме фільм дивилися дівчата, бо досить часто вони по кілька разів дивилися один і той самий фільм, щоразу в іншому кінотеатрі. Їм ішлося про інше. Ішлося про здатність самостійно додзвонитися до довідкового бюро, а в ті часи тільки на це часом доводилося витрачати півдня, бо в довідковому бюро було постійно зайнято. А коли нарешті вдавалося додзвонитися, потрібно було досягнути переконливо дорослого звучання голосу (по-іншому тітоньки з 09 просто клали слухавку: мабуть, їм часто докучали діти) і взяти номер телефону та адресу кінотеатру, а також правильно записати все, нерозбірливою скоромовкою сказане у слухавку жіночкою з довідкової. Адже повторювати, а тим більше відповідати на додаткові питання у цій телефонній службі не було заведено. Із адресою і телефоном у руках дівчата сідали за штудіювання мапи, а коли їм це не вдавалося, дзвонили до кінотеатру й випитували не лише назву фільму та години сеансів, а й можливості транспортного сполучення. За довідкою до Лілиної мами та Софійчиної бабці зверталися лише у крайньому випадку.