Я сподіваюся, ти розумієш, про що я тут так плутано пишу.
Лист Сарони
Часом мені подобається прокидатися серед ночі. Свідомість, несподівано вирвана зі сну, не відразу здатна зорієнтуватися у просторі і часі. Але достатньо не піддатися слабкості повторного засинання, і дуже швидко приходить така несподівана і продуктивна бадьорість, якої майже ніколи не вдається так швидко досягнути після прокидання о звичній порі. Прокидання сприймається як пригода, і втома відсувається на другий план, вона повернеться згодом, коли за прозорими шторами з’являться перші освітлені вікна.
Кілька разів, давно, ще коли ми тільки одружилися, ми з тобою прокидалися одночасно о якійсь четвертій над ранком. І тоді у нас бував найкращий секс.
Але я хотіла написати не про це. Після твого листа мені також пригадалися подробиці нашої тодішньої подорожі. І я подумала, що туристика у класичному її розумінні — це насправді доволі нудна і виснажлива штука. Можливо, це тільки для мене таке відкриття, а ти давно це зрозумів, але мені було трохи боляче усвідомлювати це, адже я стільки зусиль доклала для створення власної туристичної фірми і все життя мріяла про те, щоб багато подорожувати і показувати світ іншим. Напевно, так відбувається з усіма мріями, якщо їх перетворити на професію. Тобто я не про те, що туризм — це нудно для когось, мабуть, ні, бо тоді б не було у світі стільки туристів. Я просто ніколи не думала, що це може колись набриднути мені.
І усвідомила я це, коли почала пригадувати, як ми з тобою блукали ваґнерівськими місцями у Байройті. Пригадуєш, ми тоді жили кілька днів у поближньому замку, від якого до Байройта і Реґенсбурґа було досить близько. Милий і комунікабельний фармацевт явно не звик розмовляти літературною німецькою, постійно забувався та переходив на баварський діалект. Він був прямим нащадком того барона, який, повернувшись із Хрестового походу, побудував замок. Ліжка, які стояли у нашій спальні, були зроблені, коли замку було вже більше ста років, у XV столітті, і постіль для них доводиться шити на замовлення, адже розміри ліжок тепер інші. Спати на цих ліжках було не дуже зручно. У середньовіччі люди були нижчими, а крім того, мали інші пріоритети, до переліку яких явно не входив побутовий комфорт. Короткі ліжка, невеличкі вікна-бійниці, зате височенні стелі і постійний холод всюди, навіть у спальнях. Моторошні анфілади, зі стін яких звисають портрети предків, деякі більші за людський зріст, і на всіх однакові суворі та насторожені обличчя, фарба на деяких пооблущувалася і потьмяніла від часу і перепаду температур, а світло, яке лише до обіду пробивається крізь вітражі арочних вікон, кидає на картини примхливі тіні. Срібний тостер, якому вже два століття, і єдиний туалет на всі кілька десятків кімнат, оформити дозвіл на цей туалет власникові було дуже непросто, адже це втручання в архітектуру історичної пам’ятки.
З вікна коридору, яким ми щоранку йшли до їдальні, було видно замкову церкву з ренесансними вікнами, на шибах яких досі можна відчитати написи старофранцузькою.
Спершу мені, як завжди у ситуаціях, коли доводиться мати справу з такими давніми предметами, було трохи дивно і моторошно, адже наша історія значно більш нещадно поводилася з предметами та їхніми власниками, і коли бачиш, як усе це могло би виглядати, завжди виникає відчуття недовіри, несправжності, хочеться зазирнути за куліси або почути нарешті давно сподівану історію про те, що все це — лише вдала імітація, відбудова, що завгодно, тільки не середньовічна автентика, яка досі не змінила навіть господаря, а просто переходить у спадок від батька до сина ось уже котре століття. Оглядини вітчизняних замків завжди значно більш драматичні. Залишки туберкульозної лікарні у зруйнованих Підгірцях, фрагменти понищених скульптур Пінзеля в Олеську, анонімні могили, які залишилися після розстрілів євреїв під час останньої війни у Золочівському замку. Все це позбавляє екскурсії буденності, яка видалася мені такою дивною у розповідях нашого баварського господаря.
Звичайно, що він не може ставитися до цього по-іншому, якщо народився і виріс у замку, і схожих, збережених та відреставрованих замків у тутешній околиці більше, ніж супермаркетів. Хоча буденність його ставлення до всіх цих предметів сильно відрізнялася від ставлення, наприклад, істориків та мистецтвознавців, які працюють у Вартбурзі чи інших великих державних замках. Ці люди також проводять усе життя серед пам’яток, знають про них усе, що тільки можливо знати, мабуть, сильно втомлюються від туристів та неминучої у цій професії бюрократії. Думаю, що і вони більшість часу проводять у роздумах, де взяти кошти на ремонт даху, підлоги чи реставрацію вікон, але говорити про це з відвідувачами їм не хочеться. Навпаки, у них загораються очі, коли вони мають рідкісну нагоду розповісти не лише звичні туристичні байки чи поділитися побутовими труднощами, а й згадати якісь більш особисті речі, що пов’язують їх із цим замком, — дослідження, теми дисертацій, наукових статей, останні відкриття і плани на майбутнє.