Пізніше я збагнув, що їхні ролі жертви і ката не випадкові, що вони час від часу обмінюються цими ролями і що крім неприємних і болючих моментів у цьому є й елемент гри, яка подобається їм обом, або принаймні вони звикли до неї настільки, що вже не можуть по-іншому. І тоді я образився на них обох і відчув себе використаним, бо мене втягнули в цю гру без моєї волі і без права вибору. Це був, як ти розумієш, період юнацького бунту. Тоді я звинувачував матір за те, що вона не пішла від батька, аби вберегти мою психіку від нічних ексцесів і п’яного крику. Звинувачував батька, що він не знаходив собі іншого місця для дебошів і що не пішов від нас із матір’ю. Звинувачував їх обох в егоїзмі і зацикленості на собі. Відчував себе жертвою і насолоджувався цим самошкодуванням, не усвідомлюючи, що в цьому мало відрізняюся від них обох. Від батька, який виправдовував усі свої вчинки тим, що суспільство не оцінило його як художника. Від матері, для якої універсальним виправданням стала фінансова залежність від батька.
Коли прийшли документи на виїзд, батьки кілька днів не могли отямитися, нікому не вірилося, що це справді трапилося. Ми так довго готувалися до цього моменту, що вже звикли до стану постійного очікування, і раптово усвідомили, що зовсім не готові до активних дій. Я раптом збагнув, що повинен назавжди поїхати невідомо куди, покинути всіх своїх друзів. А батьки раптом опинилися перед фактом, що виїзд назавжди пов’язаний із масою побутових труднощів.
Досі ми жили в ілюзорному світі, який дає очікування і пов’язане з ним гостре усвідомлення тимчасовості всього, що відбувається. Всі неприємності виглядали не такими страшними, а приємні моменти, навпаки, переживалися особливо інтенсивно, бо все це мало незабаром зникнути. Батьки з полегшенням відмовлялися від необхідності ремонтувати квартиру, бо ж усе одно її доведеться продавати, з легкістю витрачали всі зароблені гроші і не робили заощаджень, бо розраховували на фінансову стабільність після виїзду, навіть проблеми зі здоров’ям здавалися не такими страшними, адже кращий рівень медицини за кордоном дозволить все підлікувати. Але роки минали, крани продовжували текти, зі стелі обвалювалася штукатурка. Це було незатишно і трохи тривожно, але водночас і заспокійливо, адже все це не назавжди. Виявилося, що існувати, усвідомлюючи тимчасовість ситуації, дуже приємно. І от коли з’ясувалося, що довгоочікуваний виїзд таки настане, тимчасовість різко обірвалася. Відтепер усі наші вчинки стали остаточними і невідворотними. І наше життя сповнилося незатишності і постійної тривоги. Усі ми погано спали вночі і часто в години безсоння сиділи на кухні, пили тепле молоко і намагалися заспокоїти одне одного.
Справи, які відкладалися з року на рік, тепер потрібно було терміново вирішувати. І на нас раптом навалилися усі організаційні труднощі переїзду, а разом з тим і панічний страх мандрівки в невідомість.
Але, як з’ясувалося згодом, невідомість не була найстрашнішим із того, що нам доведеться пережити. Думаю, якби батьки знали, як виглядатимуть перші роки їхнього життя після виїзду, вони б передумали. Мені досі страшно згадати, в яких жахливих умовах ми прожили перші роки. Після елітної квартири в центрі міста і статусу головного художника найбільшого у місті заводу, а також одного із найцікавіших представників мистецького андеґраунду батько змушений був змиритися з тим, що все доведеться починати з нуля. Йому важко давалася мова, його лякали робітничі околиці, де нас поселили, принижували походи по інстанціях, які затверджували право на соціальну допомогу.