І він широко посміхнувся.
— Викладуйте, в кого які сенсації є на перву полосу.
Ми мляво зашаруділи сторінками записників. Сенсацій там було негусто.
— Ну, може, засідання міськради. Перше цього місяця, — без ентузіазму запропонував пан Фіалко.
— Геніально. Ще.
— Скоро демобілізація в армії, — запропонував пан Маргаритко.
— Прем’єра «Ромео і Джульєтти» у Львівському оперному театрі, — сказала я, коли погляд пана Незабудка зупинився на мені.
— Пам’ятник Шевченкові руйнується, — сказав пан Маргаритко, коли знову настала його черга.
— Несподіванки — просто «жопусик», як писав наш польський колєґа Вітольд Ґомбровіч. Пане Айвазовські, а у вас що? — головний редактор явно був незадоволений результатами нашої роботи.
— Я думав, проблеми з відключеннями електроенергії. Провести підрахунки потужности мережі й вирахувати потенційну ймовірність таких відключень, а потім порівняти її з реальною статистикою. Напевно, цифри будуть суперечливими.
— Це цікаво, — стримано зауважив пан Незабудко. Але газета без скандалу — як хліб без сала. Запліснявіє в кіосках. Треба шукати сенсацію. А що в нас у портфелі? — запитав він у пана Фіалка.
Той мовчки подав стосик паперів.
— Що, тільки пенсіонерські одкровення залишилися? — незадоволено погортав листки пан Незабудко. — Треба буде виплатити гонорари позаштатникам. Хоча б за місяць. Бо на цьому ми довго не протягнемо. «Жінка — як газ. Вона відразу заповнює собою весь наплічник», — процитував пан Незабудко і віддав панові Фіалку листки, закінчуючи нараду словами: — Геніально! Собираємося в шість.
Усі розповзлися до своїх комп’ютерів у пошуках сенсації. Дощова погода посилювала й без того млявий настрій, а також враження, що у світі не лише не діється нічого цікавого, а що взагалі нічого не відбувається. День минув непомітно, і до шостої мені вдалося переглянути кілька культурно-мистецьких сайтів, знайти нові лінки з фотографіями кінозірок, обмінятися електронними листами з друзями, перечитати закордонну й українську пресу, але жодною сенсацією ніде не пахло. Кілька російських газет писали про відключення електроенергії й наводили статистику пошкоджених високовольтних мереж, подавали коментарі компетентних осіб, львівські газети згадували про прем’єру в опері, поляки переймалися тим, що загрожуватиме їхній країні після смерті Папи, німці розглядали демографічну ситуацію і робили невтішні для майбутнього популяції висновки. Я коротко законспектувала собі цей більш ніж скромний перелік тем, наперед уявляючи погляд пана Незабудка і його лаконічну реакцію.
— Гівно, — напевно скаже він. І матиме рацію. А що робити, коли сенсацій немає?
За п’ять шоста в редакцію увірвалася Сніжана Терпужко.
— Убивство! Жахливо! Щойно. Директор фірми «Ранок» Степан Коломийко. Незнайомець підійшов упритул і вистрілив. Поряд нікого не було. Зараз з’ясовують подробиці.
— Ура! — дружно закричали всі, аж пан Незабудко висунув голову зі свого кабінету. — Вбивство!
— Нарешті, — коротко відреагував він. — Тільки дивіться, щоб прізвище не переплутали.
Прізвище таки переплутали. Але з’ясувалося це аж наступного ранку, коли ми на нараді обговорювали номер. У місті був ажіотаж, газету вихоплювали одне в одного з рук. Пан Незабудко пригощав усіх коньяком. І незважаючи на те, що була лише десята ранку, ніхто не відмовлявся.
Тут у двері тихенько постукали.
— Заходьте, наливаємо! — крикнув пан Незабудко.
— Доброго дня, дякую, я не п’ю, — сказав чоловік, і всі різко замовкли. Перед нами стояв зображений на світлині першої сторінки Степан Коломийко, директор фірми «Ранок». Виявилося, що вбили не його, а директора сусідньої фірми під назвою «Світанок», пана Андрія Ромейка.
— Розумієте, ми маргарином торгуємо, а вони — маслом. Нас часто плутають. Але щоб так…
— Нічого, такі скандали привертають увагу до газети, — оптимістично підбив підсумки пан Незабудко. — Налажали — вибачимося. Добре, що хоча б чоловік попався ввічливий, не скандалив. Хто приніс інформацію, не перевіривши?
Усі, крім Сніжани, тихенько вислизнули з кабінету, і кожен зітхнув із полегшенням. Невдячна це все ж таки роль — приносити сенсації.
Що означає фраза: Homo homіnі lupus est
Багато хто з моїх знайомих вважає, що КРІСові-2 вдалося поєднати під однією обкладинкою два зовсім різні видання. «Антисуржик від Франя» нагадує їм про «Словничок української лайки» КРОСа, дискусії довкола галицького сепаратизму і статті на теми культури також викликають ностальгійні спогади про легендарний тижневик, мої знайомі вважають ці матеріали цікавими й різноманітними, натомість кримінальна хроніка, оперативні новини і спорт, на їхню думку, «занадто популістські» і «не відповідають інтелектуальному рівню видання», тому мої знайомі не читають цих матеріалів. Кіоскери, з якими часто спілкуються працівники відділу збуту, навпаки, вважають, що матеріали Сніжани Терпужко та спортивна сторінка — єдине, що в КРІСі-2 можна почитати, все решта — це якась незрозуміла маячня, тому самі кіоскери та «постійні клієнти», як вони називають найчисленнішу групу читачів газет, віддають перевагу іншим виданням, де «для людей пишуть».