Y’all can kіss my ass, або Про користь знання людської психології
Мені подобається читати популярні порадники з психології. До моїх улюблених належить тритомник «Спілкування — це не те, що ви думаєте», фотоальбом «Як зрозуміти загадку жіночої душі», монографія «33 рецепти зваблення заможних чоловіків» та посібник для одружених «Якщо ви відчуваєте себе щасливим, то помиляєтеся». У цих книгах мені намагаються довести, що поважати можна будь-кого, а впадати у відчай не варто ні з якого приводу. Аргументи всіх авторів схожі. Наприклад, такі: «Ви не перевертаєте карту догори ногами, якщо їдете з пункту А, що лежить на карті внизу сторінки, до пункту В, який розташований нагорі? Нічого страшного, так роблять, а точніше, цього не роблять 99 % жінок. Це зовсім не дає чоловікам підстав вважати себе розумнішими. А якщо раптом ваш чоловік так вважає, зробіть простий експеримент: відчиніть холодильник, у якому немає нічого, крім пачки масла і молока, і попросіть знайти масло або ж молоко. 99 % чоловіків не зможуть цього зробити або ж витратять на пошуки понад півгодини».
Або такі: «Вам здається, що сусід більше впевнений у собі, ніж ви, тільки тому, що у нього доберман, а у вас такса? Це помилка. Усі люди невпевнені у собі, незадоволені собою і бояться виглядати смішними. Тому не соромтеся своїх слабкостей, визнайте їх, сміливо дивіться в очі іншим, і вас відразу поважатимуть більше. А найбільше поважають, відомо, власників доберманів, ротвейлерів та пітбулів, тому таких псів часто заводять хворобливо невпевнені в собі люди».
Цікаво, як автор такого посібника класифікував би мого кишенькового щурика Агатангела: за розміром чи за поширеним серед невтаємничених страхом перед цими тваринами?
Мені дуже хочеться не боятися виглядати смішною, сміливо дивитися в очі іншим і відчувати, що мене поважають. Наприклад, у міському транспорті. Тому я мушу боротися зі своїми слабкостями. І я намагаюся. Намагаюся не зосереджуватися на міцному, хоч і малоапетитному у цій ситуації ароматі часнику та ще чогось віддалено схожого на екскременти невідомого мені виду тварин, який долинає від дядечка у заяложених спортивних штанях, що стоїть праворуч від мене. І хоча я не можу похвалитися вмінням надто вже точно розрізняти запахи відомих мені видів, але це не котячий і не псячий запах, і не мишачий також, у цьому я впевнена. Я намагаюся абстрагуватися від тітоньки ліворуч у сірому ангоровому светрі, яка пахне дуже подібно до мокрого вуличного песика. І хоча в цьому випадку я принаймні точно здатна ідентифікувати запах, це чомусь не тішить. Цікаво, як би пояснили причину цих запахів автори моїх улюблених посібників: невпевненістю в собі моїх сусідів по маршрутці, наявністю у них глибоко захованих синдромів і усвідомленням того, що відчуття щастя — це насправді ілюзія? Чи, навпаки, причиною глибоко захованих синдромів і усвідомлення ілюзорності щастя є запах, позбутися якого ці люди не наважуються через патологічну невпевненість у собі? І тут, ніби для того, щоб спростувати всі мої припущення, дядечко у заяложених спортивних штанях виходить на зупинці й голосно сякається крізь пальці, повернувшись обличчям до вікна маршрутки, потім уважно розглядає зеленкуваті виділення зі свого носа на асфальті, у той час як тітонька поряд зі мною завзято чухає собі під светром, від чого запах посилюється. Мені здається, що навіть дуже досвідчений психолог не знайшов би у виразах їхніх облич у цей момент нічого, окрім суцільного і зосередженого на собі блаженства. Хоча, можливо, я помиляюся, і дуже досвідчений психолог таки знайшов би ще щось.
— Не пхайтеся! — завершивши сеанс почухування, звертається до мене жіночка в ангорі, і я розумію, що попри мої спроби автотренінгу вона не стала поважати мене більше.
Але окрім іншого, психологічні порадники вчать не опускати руки, якщо не відразу вдається досягнути мети. І я не опускаю. Я вирішую спробувати свої сили у більш камерному середовищі й викликаю таксі. Після періоду тривалого чекання, під час якого зростає моя невпевненість у собі, нарешті приїздить старенька «Волга», за кермом якої водій у спортивних штанях, шкірянці, пижиковій шапці і з тим же, знайомим з маршруток, традиційним запахом. Він з кайфом покурює «Ватру» і на повну гучність слухає одночасно службову рацію та пісеньки про те, що «Я беременна — ето временна». Ідеальний об’єкт для задуманого мною експерименту. Я сідаю в салон, вітаюся, не сподіваючись на відповідь, набираю повні легені повітря, ввічливо прошу не палити й вимкнути радіо. Водій зиркає на мене спідлоба, що, очевидно, має сигналізувати про його невпевненість у собі, а також наявність глибоко прихованих синдромів, неврозів перенесення, комплексної істерії чи чогось іще серйознішого, вмикає замість вентиляції пічку, бризкає в повітря чимось хвойним із аерозольного балончика і трохи стишує музику.