Телевізійний журнал під назвою «Ґніт» на одному з російських каналів виявився знаменитою програмою «Фітіль», а інтерпретація назви належала нашому комп’ютерному перекладачеві під романтичною назвою «Плай». У фільмі з позначкою «США, 1999» головну роль чомусь виконував Андрій Міронов, а в іншому фільмі, біля якого зазначалося «Кіностудія ім. Довженка», знімалися актори Знічувався Нолте, Пилип Депардьє, Міряй Стріп, Брюс Струмки, Демі Міліція та Шерон Кам’яниста. У фільмі під назвою «Убивця із джакузі» йшлося про японську мафію якудза, а «науково-фантастичний трилер» під назвою «Процес» виявився екранізацією твору Франца Кафки.
В анонсі до фільму «Сватання гусара» я прочитала: «Молодий красивий гусар і дочка лихваря люблять одна одну». Інформація з анонса до фільму «Чотири весілля і один похорон» була ще більш загадковою: «Він любить ходити на весілля сам, але сам не спішить одружуватися сам», — очевидно, ішлося про якогось героя-індивідуаліста. Серіал «Три місії» виявився іронічним перекладом польського «Три ведмедики», а численні тележурнали під інтригуючими назвами «Їврофольк», «Ївроекспрес», «Прямуємо до Ївропи» свідчили про дивну звичку нашого комп’ютера плутати літери, які є гордістю українського алфавіту, про що написано не лише дисертації та наукові дослідження, а й часто цитовані поезії.
Анонс до спортивної телепрограми обіцяв незабутні враження: «Футболісти догравали, чекаючи, поки кінчить воротар», інший анонс повідомляв: «Футболісти „Динамо“ вже награлися французів», анонс до телетрансляції конкурсу краси інтригував: «Той, хто правильно відповість на всі наші питання, буде грати головний приз». Деякі анонси вражали вже не так мовними, як фізіологічними парадоксами. Наприклад, що саме робили герої для того, аби в них народився «позабрюшний син», як це сталося в одному із поданих нами анонсів до фільму, я досі на знаю.
У наступному фільмі грала Пекла Роговцева, яку я вже без особливих труднощів розпізнала як Аду. «Паросток» і «Паросток із Шоушенка» виявилися неправильно потрактованими втечами. «Принцеса Міряй» насправді називалася Мері, «свято першого дієприкметника» стосувалося першого причастя, а всюдисуще «знайомиється», «познайомиється», «знайомиєвся» просто неможливо було виловити в повному обсязі.
I stіll don’t gіve a fuck, y’all can kіss my ass, — повторив би тут Емінем.
«З-під снігу дика квітка
Виросла й матом гне», — погодився б із ним Позаяк.
«З пизди стирчать всі грифи балалайок, а в сраці жевріють жоржини і жар-птиці», — завершив би асоціативний ряд інший, не менш лаконічний автор.
А я навіть не кличу до телефону пана Незабудка, коли з телекомпаній дзвонять нагадати про заборгованість. І зовсім не тому, що «чисто по-галицьки» думаю: «Слава Богу, що Богу дякувати, бо якби так не дай Боже, то най Бог боронить!»
А тому що хочу здаватися кращою, ніж є насправді. Адже приємно робити вигляд, ніби працюєш не за гроші, а для власного задоволення. І неприємно усвідомлювати фінансову чи психологічну залежність від роботи. Приємно переконувати себе: я залишаюся в газеті не тому, що не маю куди піти, а задля користі загальної справи, задля «вищої» мети, хоч і не до кінця ясно, чому і від чого вона вища, і як тільки мені все це набридне, від альтернативних пропозицій рябітиме в очах. Неприємно побоюватися, що альтернативних пропозицій буде не так уже й густо, і зовсім неприємно боятися, що їх не буде взагалі. Приємно багатозначно мовчати про свої проблеми й долати їх, гордо піднявши голову. Неприємно принижено виправдовуватися за те, на що і так не маєш впливу.