Із рубрики «Не для преси»:
Людина должна розмовлять тією мовою, якою мати його кормила груддю.
— Чи можлива в Україні журналістика європейського зразка?
— А хіба існує такий зразок? В Україні можлива професійна журналістика. А професіоналізм залежить не від того, на яку аудиторію працює людина — на широку чи камерну. Зараз рівень професіоналізму молодих журналістів дуже низький, тому добрим вважається вже той, хто знає, як пишеться «плацкартний вагон» і не плутає прізвище людини, в якої бере інтерв’ю. На Заході рівень професіоналізму значно вищий, бо краща освіта і вища конкуренція. Думаю, у нас теж незабаром буде краще, принаймні з конкуренцією.
Протягом усієї розмови біля нас стояла дівчинка з диктофоном і уважно слухала. Дочекавшись паузи, вона сказала: «Перепрошую, що перериваю, пане Сухий. Я — Леся Піцик, газета „Подробиці“, тіраж 100 000. Скажіть, пожалуста, куди ви їздите відпочивати?»
— Ну от, будь ласка, — посміхнувся мені Василь Мокрий і відповів Лесі Піцик: — Відпочивати не їжджу вже десять років, бо маю багато роботи. Одружений, двоє дітей, дружина — лев за гороскопом. Я — рак. Улюблена страва — фондю із печерицями. Рекомендую пояснити вашим читачам, що це таке. На телебаченні працюю 15 років, перед тим був професором хімії у Московському університеті. За походженням — поляк. Живу в Україні понад 30 років. Вільно розмовляю п’ятнадцятьма мовами, перераховувати не буду, бо назви більшості переважно друкують із помилками. Люблю імпресіоністичний живопис, подивіться у словнику і не плутайте з експресіоністичним, у вільний час займаюся фотографією і кулінарією. Маєте ще якісь запитання?
— Скажіть, — Леся не виявляла жодних ознак розгубленості, — а «фон дю» пишеться через «д» чи через «т» і в якому словнику це все шукати?
— Запитайте у вашого редактора, — відповів телеведучий.
Дівчинка ображено відійшла.
— Замість таких журналістів на прес-конференції можна присилати факси із анкетними запитаннями, — обурилася я.
— Так, але тіштеся, що ви не на її місці. Якби ви працювали в такому виданні, то ставили б такі самі запитання.
Я згадала, як колись урок української літератури заміняла в нас учителька російської Евеліна Стєпановна, яка забороняла нам форму «Степанівна», вважаючи, що це звучить «по-сільському». Темою уроку була творчість Лесі Українки, і я досі пам’ятаю, як Евеліна Стєпановна бурмотіла, повільно пересуваючись між рядами: «Найбільшим, це саме, достоїнством її поезії щитається трагізм жіночої участі». А коли відмінник Костик Гриценко щиро перепитав: «Участі в чому, скажіть, будь ласка?», вчителька поставила йому двійку. Евеліна Стєпановна була дружиною начальника РАЙВНО, тому сперечатися з нею ніхто не наважувався, а тим більше сумніватись у її профпридатності. Василь Мокрий має рацію, ця проблема існувала завжди. І не лише в журналістиці.
П’ятий труп невідомого
Під такими заголовками вийшли три найпопулярніші газети нашого міста — «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці» через двадцять три дні після зникнення містера Арнольда. Усі вони розповідали про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений уночі біля смітника однієї з новобудов. Біля тіла не виявили жодних документів, а відрізана голова зникла. «Ведеться робота щодо встановлення особи потерпілого, — писали газети. — Існує припущення, що у місті з’явився серійний убивця».
Що таке «криша», або Панько Овочевий
У штатному розкладі редакції існує посада автора ідеї, прізвище якого вказується на останній сторінці всіх випущених нами номерів. Автором ідеї у нас працює Панько Овочевий (у приватному спілкуванні Льоня), і його в редакції чомусь побоюються.
Цей невисокий лисуватий чоловічок виглядав би досить непримітним, якби його вбрали у звичайний одяг, але він незалежно від пори року носить темні окуляри й одягається у дорогі костюми, сорочки до яких (переважно яскраво-червоні) носить навипуск. Він старанно намагається приховувати своє ще не дуже помітне черевце й курить цигарки марки Dunhіll. Незвичайною його постать роблять передусім невеличкі ріжки, що ледь помітно визирають із-за ріденьких кущиків волосся на потилиці. Коли Панько Овочевий морщить чоло, намагаючись зрозуміти текст, який читає, або співрозмовника, з яким спілкується, ріжки, що вочевидь не є зовсім твердими, злегка морщаться і починають нагадувати перестиглі огірки, які вже не дуже надаються до вжитку, хіба що для консервування на продаж. Розповідають, що його стриманість і мовчазність після першої ж випитої чарки миттєво зникають. Одного разу під час особливо вдалого вечора Панько примудрився не лише повністю знищити вітрину бару, розбомбивши її порожніми пляшками, якими цілив у стійку просто з-за столу, а й поранити бармена, що необережно підставив голову під удар. Наступного дня, протверезівши, Панько в трикратному розмірі відшкодував збитки власникові бару й купив нову машину постраждалому. Бармен дуже втішився подарункові, коли вийшов із лікарні після лікування струсу мозку.