З одного боку, відсутність редактора культурної сторінки дає необмежений простір для творчості, але з іншого — створює певний хаос. Адже статті ніхто не коротить, тому вони переважно не поміщаються на сторінку і друкуються з продовженням, або ж Олежик Трав’янистий просто обрізає кілька кінцевих абзаців, які не влазять, і стаття закінчується словами «і тоді,», «бо» чи навіть «не». Виглядає це достатньо нетрадиційно, тому подобається дописувачам цієї сторінки. А більше ніхто з читачів своєї думки з цього приводу не висловлював. Логічним виглядає припущення, що крім самих авторів цю сторінку більше ніхто не читає, але думати так — означає непатріотично ставитися до спільної справи, якою для всіх нас є КРІС-2, тому я стараюся так не думати.
Добір матеріалів на сторінці культури часто нагадує сімейний альбом: митці пишуть про своїх друзів, їхні друзі — про них самих, критики також рідко друкують щось несподіване. Загалом, якщо критик А. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) В., то вже з самих цих прізвищ випливає, що він його критикуватиме, бо завжди критикує, а якщо критик В. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) А., то не менш само собою зрозумілим є факт, що він його хвалитиме, бо завжди хвалить. А те, чому хвалить чи критикує, залежить не стільки від самої виставки, книги чи альбому, скільки від стосунків, які пов’язували, скажімо, ще бабцю критика з бабцею митця чи батька митця із матір’ю критика, і переступати через такі давні зв’язки або і просто багаторічну дружбу самого критика із самим митцем тільки заради того, щоб написати якусь ефектну статтю, ніхто, ясна річ, не буде.
Така родинність — загалом непогана риса і певною мірою характеризує «тигиринський феномен» як тісне і згуртоване середовище, хоча люди непосвячені не завжди з розумінням ставляться до такого підходу. Часом, щоправда, досить рідко, приходять читацькі листи, з яких можна довідатися, що «попри схвальну рецензію пана К., книга мені не сподобалася». Ясна річ, ніхто на такі реакції уваги не звертає. Мені здається, читачі мали би радше обурюватись абсолютно незрозумілими реченнями на зразок: «Сказане паном Р. на відкритті виставки К. мене дратує, але я не буду про це». Далі у статті може йтися зовсім не про виставку, а про музичний концерт, причому без вказання чітких даних про те, який саме це був концерт, де він відбувався і хто брав участь. Зате можна довідатися, наприклад, що «пані Д. була вбрана з традиційним смаком, пригадаймо хоча б аналогічну імпрезу два роки тому», чи «панові С. розстроївся фаґот» (з цього можна зробити висновок, що йдеться таки про концерт, у крайньому випадку — про прийом за участю симфонічного оркестру). На цій сторінці найчастіше вживаються слова, свого часу суворо заборонені Степаном Вовком і часто підкреслювані Паньком Овочевим. До таких належить, наприклад, вислів: «Фляворити і ґандри бити нам обридло», зміст якого я й сама не до кінця розумію. Або: «Її вражаюче кистьове стакато било по нервах, немов розлючений фаґот. Хоча піаністка була симпатична». Трапляються тут і слова, значення яких на перший погляд зрозуміле, але звучання їх не надто звичне, наприклад, «співпляшечники» чи «володільці».
Іноді публікуються статті про не дуже актуальну мистецьку подію, бо статей принесли багато, і надрукувати всі, поки це було ще актуально, не встигли. Так, наприклад, трапилося з виставкою одного місцевого художника, писати про яку ми припинили тільки тому, що пан Незабудко випадково вирішив оглянути картини і таким чином з’ясував, що закрилася вона півроку тому. Трапляється і таке, що статтю про симфонічний концерт ілюструє зображення керамічної композиції, а сцена з балету прикрашає інтерв’ю з відомим поетом. Причиною таких неточностей, як правило, є те, що Олежик Трав’янистий дуже поспішає. Але наші читачі ставляться до таких дрібниць із розумінням.