Ми кінчили разом. Я був задоволений собою.
Шостий труп невідомого
Під такими заголовками вийшли три найпопулярніші газети нашого міста — «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці» через два місяці після зникнення містера Арнольда. Усі вони розповідали про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений уночі біля смітника тієї самої новобудови. Біля тіла не знайшли жодних документів, відрізана голова чоловіка щезла. Труп було вбрано у футболку із написом «Holland». «Ведеться робота щодо встановлення особи потерпілого, — писали газети. — Існує припущення, що цією особою може бути зниклий за дивних обставин громадянин Голландії, який проводив двотижневе стажування у газеті КРІС-2. Але тоді виникає ряд питань, на які сьогодні слідство не може дати відповіді: як пов’язані із цим убивством дві попередні жертви, чи громадянин К., який зізнався у скоєнні вбивств, справді їх скоїв, чи всі вбивства були скоєні однією і тією ж людиною, чи були у вбивці спільники, і найголовніше: з якою метою було скоєно вбивства. Особи жодного із потерпілих досі не встановлено».
Щоденники української журналістки-3
У тому, що пан Маргаритко вміє берегти таємниці, я переконалася на власному досвіді. Одного дня він приніс мені роздрукований на папері інтернетівський файл, статтю з німецької газети «Гальт!», підписану Horyslawa Halychanko.
«Щоденники української журналістки», — називалася серія публікацій газети, першу з яких я тримала в руках. У статті докладно описувався день, коли я вперше побачила Агатангела. З усіма подробицями, навіть такими, яких я вже не пам’ятала. Наприклад, скільки пляшок вина і якого саме було випито ввечері у Марка і Евеліни. «В Україні популярні французькі вина, насамперед „Божоле“», — писала Horyslawa Halychanko, і хотілося б, щоб це було правдою.
Продовження матеріалу обіцяли опублікувати за тиждень. Я попросила пана Маргаритка нікому нічого не говорити. Він пообіцяв і дотримав слова.
Публікації, як і обіцяла газета, продовжувалися. У них дуже ретельно описувався мій побут і постійно наголошувалося на тому, що це «типово для середньостатистичної українки». Портрет виходив амбітний: типова середньостатистична українка перед сном читає «Фауста» в оригіналі (батько вважає, що його обов’язково необхідно перечитувати хоча б раз на п’ять років, і це одне з небагатьох питань, у якому я з ним згодна), вільно володіє польською і німецькою (батько вважає вивчення іноземних мов одним із найважливіших пунктів виховання, у дитинстві ми один день на тиждень удома розмовляли лише німецькою і два — польською) і з акцентом розмовляє по-російськи.
Horyslawa Halychanko відверто і детально розповідала про свої стосунки із коханцем Михайлом, і ці сцени загалом досить точно описували те, що відбувалося між нами насправді. А в кінці одного з таких описів я із здивуванням прочитала, що «перед тим, як роздягнутися, Михайло звично увімкнув крихітний диктофон у кишені штанів».
Я сказала в редакції, що хвора, і кілька днів не виходила з дому. Мені важко було визначити, чого більше у почутті, яке мене охопило — роздратування, образи, відчуття, що мене обдурено, відчуття, що мене зраджено, відчуття, що мене використано, чи небажання змиритися з тим, що тепер я нікому не можу вірити. Мої найбільш інтимні переживання, думки і спогади раптом стали предметом жвавого обговорення на веб-форумі газети «Гальт!» (www.halt.forum. de). Я безліч разів перекладала повідомлення іноземних інформагентств про розлучення, одруження чи скандали у житті кінозірок і ніколи не замислювалася над тим, як почуваються ці люди, читаючи в газетах про своє приватне життя. Не замислювалась я і над тим, наскільки ці повідомлення відповідають дійсності. Мені завжди здавалося, що зірки самі зацікавлені в тому, щоб про них якнайбільше писали, зацікавлені у скандалах довкола власного прізвища, і цей журналістський цинізм знімав усі моральні дилеми. Але тепер усе це раптом навалилося на мене із зовсім неочікуваного боку. Хтось із найближчих мені людей так само цинічно, як Олежик Трав’янистий інтерпретує голлівудські плітки («Джоні Депп більше не трахає свою дружину і валить наліво, я фігію, пацани»), описав свою версію моєї приватності. Я почувалася в цьому так, ніби стіни моєї квартири розсипалися і тепер я живу просто на вулиці, а перехожі байдуже відсувають убік брудними черевиками мою напівпорожню філіжанку з кавою, бо вона заважає їм пройти.