Я промимрила, що не вважаю це особливим досягненням, статті так собі, а взагалі у мене зараз важкий період на роботі, тому я дякую і буду йти, нехай вони не ображаються. Марко із Евеліною були здивовані моєю реакцією і напевно сприйняли її як вимахування. Так, ніби для тигиринської журналістки цілком природно друкуватися у найбільших німецьких газетах. Та мені було не до етикету. А вдома, коли я уважно прочитала всі привезені газети, то й зовсім розгубилася. Найбільше мене вразив матеріал у найсвіжішому, позавчорашньому випуску «Гальт!», який Евеліна купила, як вона сказала, вже в аеропорту. Матеріал називався
Немає потреби представляти читачам нашої газети українську журналістку з маленького провінційного містечка Тигирин Гориславу Галичанко. Ось уже майже рік, як її репортажі незмінно посідають найвищі рейтинги під час читацьких опитувань. Горислава відкрила німецьким читачам невідому раніше країну, яку ще так недавно більшість із нас далеко не відразу могла знайти на географічній мапі, дехто часто плутав із Росією, а найбільш поінформовані знали, що саме там розташований Чорнобиль. Тепер інтелектуальне, мистецьке, а навіть і політичне середовище містечка Тигирин, розташованого зовсім поряд із польським кордоном, добре знайоме нам усім. Ми більше не віримо українським офіційним новинам, бо знаємо, що вони брехливі. Як і колись, у радянські часи, ми вміємо читати між рядками української преси, навіть не володіючи українською мовою. Ми знаємо, чому захід України такий важливий для Європи у перспективі майбутньої економічної та культурної співпраці. І нарешті ми знаємо, якими чудовими людьми є звичайні українці, попри розповсюджені ще донедавна стереотипи у їх сприйнятті. Це зовсім не ті неосвічені вандали, якими ми ще донедавна уявляли їх, не в останню чергу спираючись на епізодичні контакти переважно з росіянами (sіc!), але ж тоді це для нас було майже одне і те ж. Тепер ми знаємо, що це приблизно так само, як плутати голландців і німців тільки тому, що їхні мови трохи схожі.
Публікації Горислави Галичанко привабливі не лише завдяки екзотичним і часто шокуючим реаліям, про які вона пише і в яких живе. Горислава зуміла знайти стиль і спосіб викладу, який якнайкраще відповідає західному читачеві. Вона кілька років студіювала в Німеччині, досконало володіє мовою, але далеко не кожен, навіть маючи такі факти в біографії, зміг би настільки добре поставити себе на місце читача і показати все саме так, як необхідно для розуміння.
Ми з приємністю повідомляємо, що редакція вирішила запросити пані Галичанко для штатної співпраці у газеті «Гальт!». Ми сподіваємося, що вона віддасть перевагу нашій редакції перед іншою, не менш спокусливою пропозицією телестудії RTL-2 стати постійною ведучою телерубрики Ukraіnіan peep-show, матеріали для якої з люб’язної згоди пані Горислави знімалися в її приватному помешканні за допомогою міні-робота нової генерації Агатангела. Пані Галичанко була настільки відвертою, що погодилася навіть на зйомки цілком інтимних сцен, адже пізнати життя іншої країни неможливо, не торкаючись приватності. Редакція телестудії RTL-2 вдячна за розуміння і підтримку проекту близькому другові пані Галичанко, слідчому Михайлові Тичині.
У психології є якийсь термін, я не пам’ятаю, як він називається, але йдеться про психологічну блокаду, коли людина підсвідомо відчуває, що не може більше впоратися з ситуацією, відчуває загрозу нервового перевантаження. Тоді психіка просто перестає реагувати на неприємні подразники. Щось подібне відбувається зараз зі мною. Я почуваюся дуже спокійно і навіть байдуже до того, що трапиться далі.
Задзвонив телефон.
— Мушу поговорити з тобою, можна я зараз приїду? — запитав Теобальд. Для нього подібна спонтанність, та ще й о такій порі була настільки незвичною, що я погодилася.
Але візит мого німецького знайомого виявився значно коротшим, ніж я думала. Він мовчки тицьнув мені в руки конверт із логотипом газети «Гальт!» і пішов геть. У конверті було офіційне запрошення на роботу до німецького видання, про яке йшлося в статті.
Ukraіnіan peep-show-2
Наступного ранку мене розбудив не звичний уже прихід поштарки, а телефонний дзвінок. Цього разу це був пан Фіалко:
— Гориславо, у нас у редакції надзвичайна ситуація. Терміново потрібна ваша присутність. Чи не могли би ви приїхати? Я пришлю за вами машину.
— А що трапилося?
— Це не телефонна розмова.