Усі ці події залишилися в глибокій таємниці, і про нового власника газети ніхто, крім кількох посвячених, не знає. Для загалу КРІС-2 продовжує залишатися виданням, вартим довіри, демократичним, незалежним і опінієтворчим. Зараз КРІС-2 проводить резонансну акцію «Вільна журналістика». У серії публікацій найвідоміші журналісти міста розповідають про свої сутички з владою і неофіційні методи їх вирішення, на зразок хабарів, обміну конфіденційною інформацією та інших «послуг», якими журналістам доводилося розплачуватися за наслідки надто сміливих публікацій. Називаються прізвища, дати, суми. Згодом ці публікації планують використовувати проти самих авторів, принаймні так стало відомо Сніжані з певних джерел. На сторінках КРІСа-2 регулярно друкуються «викривальні» подробиці із життя високих чиновників та міської еліти, детально узгоджені з відповідними посадовцями. Завдяки таким публікаціям підтримується імідж «опозиційного і незалежного» видання. Час від часу посадовці, а то й цілі структури, наприклад, відділ комунального майна, теплокомуненерго чи асоціація митних брокерів, подають на газету в суд. Організовується голосний процес, газета його програє, звинувачує суд у продажності, сплачує символічний штраф і піднімає свій рейтинг в очах громадськості.
Інвестор тепер відмовився від анонімного іміджу і радо дає інтерв’ю як власник єдиної опозиційної газети в країні, а також змінив імідж політика, що орієнтується лише на інтелектуальну еліту. Тепер його часто можна побачити в сюжетах місцевого телебачення поряд із старенькою бабусею, у якої, скажімо, в підвалі завівся щур або розбилося вікно і якій не вдалося вирішити цю проблему з відповідними комунальними службами. Інвестор виголошує обурену промову й особисто відловлює щура або вставляє вікно.
Олежик Трав’янистий пройшов курс лікування від клептоманії, повернувся до КРІСа-2 і став заступником головного редактора.
У своїх листах (Сніжана ніколи не пересилала їх звичайною чи електронною поштою, а завжди передавала з кимось зі знайомих) вона пропонувала продати всі ці факти західним виданням, які виклопотали б їй за це політичний притулок. Мені пропонувалася роль посередниці й перекладачки. Намагаючись вмотивувати у своїх листах до Сніжани відмову, я ніяк не могла збагнути, що відчуваю при цьому сама: страх перед втручанням у таку резонансну справу, недовіру до Сніжани (адже надану нею інформацію не було ніякої змоги перевірити) чи глибоке, хоча навряд чи правильне пацифістське переконання, що втручатися в хід історії — справа когось іншого. Наскільки мені відомо, Сніжана продовжує шукати когось, хто допоміг би їй у реалізації проекту.
Минуло вже понад півроку після того, як я поїхала з Тигирина. Ми з Агатангелом живемо у розкішному помешканні і працюємо у комфортабельному офісі редакції однієї з найбільших німецьких газет «Гальт!». Форму множини я вживаю не випадково, адже закони іміджевої розкрутки вимагають від нас усюди з’являтися разом. Редакція залишила мені щурика як моральну компенсацію, я сама про це попросила, з нього повитягали, принаймні я на це сподіваюся, електронну начинку, і після цього колір його хутра змінився на рудий, точнісінько такий самий, як колір мого волосся. За звичкою я фарбую йому хвостик у «справжній червоний», мені здається, так він комфортніше себе почуває.
Я веду в газеті «Гальт!» рубрику «Галицькі дискусії». За час публікації серії матеріалів із життя української журналістки німецькі читачі так звикли до всього українського і насамперед галицького, що вимагають продовження теми. У містечку Гагенбах, де ми з Агатангелом тепер мешкаємо, користується неабиякою популярністю і повагою також газета КРІС-2, місцеві мешканці регулярно збирають пожертви і пересилають їх до Тигирина, щоб допомогти виданню зберігати незалежність і уникати політичних впливів. Те, що КРІС-2 змінив власника, наразі невідомо німецьким жертводавцям. І це періодично викликає у мене докори сумління. З одного боку, я відчуваю свою провину за те, що дозволяю обдурювати легковірних гагенбахців. З іншого боку, про зміну власника мені відомо з дуже конфіденційного та ненадійного джерела, і я не маю можливості перевірити цю інформацію. А крім того, якщо я оприлюдню таку інформацію, то постраждає і так достатньо сумнівна репутація незалежних мас-медіа України. Не розумію я тільки одного: чому головний редактор КРІСа-2, а ним продовжує залишатися пан Незабудко, так спокійно приймає цю допомогу, знаючи про обман. Хоча, можливо, що й не спокійно, можливо, його мучать ті самі сумніви, що й мене, але тоді мав рацію Теобальд, коли узалежнював норми моралі від величини гонорару. Виходить, усіх нас купили?