Хоча, зрештою, метою мого листа є повідомити тобі зовсім інше. Сподіваюся, ти не сприйняла моє раптове зникнення як щось образливе для себе або те, що я образився на тебе. Думаю, підстав для взаємних образ у нас зараз немає. Хочу вірити, що ти задоволена своїм теперішнім існуванням, а тому дозволяю собі пробачити скоєння певних речей, які за іншої (чи, як кажуть у вас у Тигирині, інакшої) розв’язки могли б тебе образити.
Так от, люба Гореславо (дозволь мені цю неґречність), я не знаю, які висновки ти зробила з того, що з тобою трапилось, але кілька питань у тебе мало би виникнути. За умови, що ти думала над усім цим логічно (хоч я і сумніваюся, що жінкам притаманне логічне мислення, — прошу не сприймати це як чоловічий шовінізм, а лише як констатацію фізіологічних особливостей жіночого організму). Перша деталь, яку ти не могла не помітити, — запрошення на твоє теперішнє місце роботи приніс тобі я. Як воно опинилося у мене? Дуже просто — автором проекту Ukraіnіan peep-show був саме я. Хоча це й сталося достатньо випадково.
Одного разу я прийшов у гості до свого приятеля Ганса Кнехта, який працює головним редактором розважальних програм на телеканалі RTL-2. Ми досить довго банячили (о, як я люблю цей сленг, якого не знайдеш у жодному пристойному словнику, ці словники взагалі до огиди пристойні), і він розповідав мені, що канал останнім часом має проблеми з рейтингом, через що почав втрачати рекламодавців і програвати конкуренції. На Ганса керівництво поклало нелегкий обов’язок знайти ідею для нової рейтингової програми. А оскільки зараз найвищі рейтинги на телебаченні має жанр realіty show, то нова передача повинна пасувати в цю нішу. Але пропонувати потрібно було щось, чого немає на інших телеканалах. Конкуренти на той момент показували кілька таких шоу: в одному придуркуватого вигляду студент у прищах намагався вижити у джунглях Бірми, в іншому група науковців училася користуватися в польових умовах землеробськими інструментами кам’яного віку, а у третьому ентузіасти перепливали на плоті Атлантичний океан. На це я зауважив, що переплюнути конкурентів їм вдасться, тільки якщо шоу не просто запропонує нову тематику, а порушить якусь етичну норму, людям завжди подобається брати участь у чомусь забороненому. Наприклад, підглядати за кимось у замковий отвір або читати чуже листування, бажано інтимне. А якщо додати до цього ще й умови якоїсь екзотичної країни, де ніхто не бував, успіх гарантовано. Так, на п’яну голову і виникла ідея встановити приховані камери у помешканні привабливої української журналістки (еротика+політика=коктейль успіху). Але реалізовувати все це я спочатку категорично відмовився. Не спокусила мене й солідна сума гонорару.
Невдовзі я майже забув про розмову зі своїм другом з телебачення і взявся за написання аналітичної статті для солідного німецького тижневика «Україна очима іноземця». Робота забрала у мене майже цілий тиждень, але матеріал вийшов дуже цікавим (зрештою, ти його бачила, КРІС-2, здається, навіть публікував уривки).
У статті я розповів і про вашу газету, а також про тебе. Не буду приховувати, ти завжди приваблювала мене як жінка, і, можливо, я навіть захопився б тобою серйозно. Але, по-перше, я абсолютно переконаний у приреченості всіх мішаних шлюбів, можу назвати тобі 34 приклади своїх знайомих, які намагалися подолати взаємні розбіжності у ментальностях, але нічого, крім психологічних травм і видатків на розлучення, з цього не вийшло. А по-друге, я на той момент не до кінця був упевнений у своїй сексуальній орієнтації. Якби мої підозри виправдалися хоча б частково (маю на увазі бісексуальність), навряд чи це тобі сподобалося б. Так от, я завжди симпатизував тобі, але намагався тримати дистанцію і не давати приязні перерости у захоплення. І вважаю, що це мені вдалося.
Минув певний час після публікації, я повернувся до Тигирина дописувати дисертацію і тут отримав мейла від Ганса Кнехта. Він писав, що після моєї статті знайшов у Інтернеті веб-сторінку КРІСа-2, зв’язався електронною поштою з паном Фіалком, якому запропонував встановити приховані камери у помешканні Горислави Галичанко і передавати матеріали зйомок на RTL-2. Пан Фіалко погодився, канал уже має матеріали на перші кілька серій і навіть розпочав рекламну кампанію. Але проектом несподівано зацікавилася ще і газета «Гальт!», тому виникла ідея паралельно із телевізійним показом друкувати «Щоденники української журналістки». Оскільки ж твоя згода на участь у проекті у них липова, то потрібно, щоб ці статті за тебе хтось писав. Виявив бажання пан Маргаритко, але його статті не сподобалися керівництву каналу. Ці матеріали були малозрозумілі німецькій публіці, яка нічого не знає про Україну. Вирішили, що автором повинен бути хтось, хто однаково добре знає дійсність обох країн. Тоді цю роль запропонували мені.