— Їж, їж, нічого я не хочу чуть, шо не голодний. Мужчина — він всєгда голодний, їж, їж.
У перші дні я не відпускала Германа нікуди самого і всюди супроводжувала його. Але вже на третій день він виявив бажання самостійно з'їздити до міста. І таки з'їздив, незважаючи на сильний опір бабці і решти родини.
— Стільки вражень, як за ці кілька годин, вдома у мене не назбирується за рік, — захоплено розповідав він, повернувшись додому. — Щойно я сів у трамвай, як він загорівся, тобто тільки трохи почав диміти, і сильно смерділо. У нас би вже почалася паніка, люди вискакували б через вікна, приїхала б аварійна служба, а тут, крім мене, взагалі ніхто не звернув уваги, всі сиділи спокійно, ми доїхали до кінцевої зупинки, я вийшов разом з усіма, а трамвай поїхав далі, за ним волочився невеликий шлейф диму. Одна бабця в трамваї намагалася віддати мені якусь книгу, а коли я подякував їй німецькою, вона злякано відсахнулася і пересіла подалі від мене. Старі люди у вас досі бояться німців?
Львів зустрів нас наскільки міг привітно: цілими днями безперестанку йшов дощ, температура була надто високою для січня і надто мокрою для всіх решта пір року, крім дощу з неба намагалася опуститися на землю якась землисто-сіра каша, яка вважається тут снігом. Але опуститися їй не вдавалося, надто висока для січня температура асфальту ще в повітрі розтоплювала «сніг», і ми розносили цю кашу старовинними вулицями та площами, менш старовинними, але не менш понищеними трамваями. Розносили бруківкою, асфальтованими вулицями і доносили частину у вигляді твердих закам'янілостей до власних осель, де цей бруд наштовхувався нарешті на гідний опір маминої любові до чистоти і був методично знищуваний.
Львів'яни давно звикли до такої погоди, і частина з них тішилася, що «слава Богу, немає морозу, не слизько», а інша, навпаки, нарікала — «хоч би трохи сніг полежав, бо не буде врожаю». Але загалом усі були якщо не задоволені, то цілком спокійні, і Германові не залишалося нічого іншого, як розділити цей загальний спокій. Так він і зробив, але вже на третій день нашого з ним перебування у Львові раптом з'ясувалося, що його незвиклі до українського болота білі штани з якісної дорогої тканини якщо не повністю змінили свій колір, то принаймні мають такий вигляд, у якому нащадок баронського роду, який себе поважає, не з'явиться помежи люди, навіть якщо то будуть представники найбільш відсталої і затурканої у світі нації. А такою, безумовно, не можна вважати українців.
Штани однозначно треба було прати, і то була б не проблема, якби не прикра несподіванка. Ці штани виявилися єдиними, які Герман взяв із собою. Тричі старанно обстеживши вміст його величезної валізи, ми знайшли там наступне: автовідповідач, Біблію в перекладі Мартіна Лютера, 1000-сторінкову працю під назвою «Порівняльне мовознавство праіндоєвропейської мовної сім'ї», 100 сторінок якої присвячені порівняльному аспекту старослов'янської мови і похідних від неї мов південної, східної і західної груп, з якої Герман і почав своє вивчення української мови, 4 томи творів Шекспіра мовою оригіналу, англо-французький словник, 4 банки шампуню ємністю 1 л кожна, 5 зубних щіток, 2 махрові рушники, плавки, окуляри від сонця, звукопоглинаючі тампони для затикання вух, 2 томи творів Андреаса Ґриффіуса і 2 праці з теорії німецької барокової поезії, багато пачок із одноразовими хустинками, 2 пари трусів і засіб від тарганів. Це було все.
Навіть якщо за допомогою духовки та праски і вдасться висушити штани Германа за рекордно короткий термін, днів зо два йому доведеться не виходити з дому, а вже після З годин безперервного перебування у слабо перевітрюваних і похмурих стінах нашої квартири Герман починав відчувати ознаки наближення сильної депресії. Він гарячково перевіряв наявність зворотного квитка, паспорта, візи в паспорті, підраховував час, який залишався до від'їзду, питав мене, чи може статися так, що автобус у зворотному напрямку не поїде, і под. Аби не травмувати вразливу психіку Германа, необхідно було купити ще одні штани.
Речі тої якості, до якої Герман звик, і за ціною, яка б нас улаштувала, ми могли знайти тільки в секонд-генді. Я пояснила, що це не так страшно, як йому здається, що одяг, який продають там, привезений звідти ж, звідки приїхали й ми, що одяг цей дезінфікують на всіх кордонах і що одягатися в секонд-гендах зараз дуже модно в цілому світі, навіть деякі голлівудські зірки не можуть відмовити собі в цьому задоволенні. Але, незважаючи на крайню необхідність і проведену попередню підготовку, я трохи побоювалася, коли привела Германа між ряди низеньких ослонів, лавок і просто ящиків, на яких, трохи піднімаючись над рівнем болота й калюж, лежали гори ганчір'я, що в ньому треба було довго порпатись, аби знайти придатні до вжитку речі. Трохи вище, на ледь заіржавілих подекуди гаках, висіли на вішаках уже відібрані господарями речі, які вважалися кращими і продавалися трохи дорожче. Переважно це були шкіряні куртки, ангорові светри сірих і фіолетових відтінків, шкіряні і джинсові спідниці універсального розміру десь поміж 42-м і 48-м, і джинсові штани, по яких важко було визначити, жіночі вони чи чоловічі, дуже широкі в талії і звужені донизу. Я пояснила Германові, що лякатися цього теж не потрібно, просто ці речі відібрані відповідно до модного і культивованого у нас китайською та турецькою продукцією стилю, до якого всі давно звикли і перестали помічати. Так само, як надміру яскравий макіяж у жінок, виконаний у кольорах НДР-івських фільмів про Чингачгука із Гойко Мітічем у головній ролі. Так само, як і надміру тугі та дрібнозакручені кучері жіночого волосся. Такий ефект називається «хімією» і досягається за допомогою застосування суміші високотоксичних косметичних засобів під ніжними назвами «Локон», «Люкс» і «пергідроль». Не варто також лякатися і надто сильних природніх запахів, поширюваних нашими співгромадянами у трамваях, автобусах та найбільш екзотичному для ока західної людини і вже майже вимерлому в цивілізованому світі виді транспорту — тролейбусі — і просто на вулицях.