— Як можна жити в країні, де загинуло стільки тисяч невинних людей, де народився такий тиран, як Сталін, такий божевільний, як Ленін, де люди десятиліттями терпіли таку жахливу диктатуру і не наважувалися повстати проти неї? А про козацькі повстання минулого ти чув: Хмельниччину чи Коліївщину? Та тебе просто приріжуть там, — хвилювалася Ева-Марія за долю Германа, уважно розглядаючи його ширіньку.
— А тебе не мучить сумління, що ти живеш у країні, де до влади прийшов Гітлер? — відповідав питанням на питання Герман.
— То що тепер, наші діти не бавитимуться в одній пісочниці? — різко змінила тему Ева-Марія.
— Чому ні? Ви приїжджатимете до нас, ми — до вас, а можемо взагалі заснувати німецьку колонію на території колишньої Австро-Угорщини. — Герман уже бачив себе в далекому і щасливому майбутньому.
— Щоб компенсувати щорічну кількість емігрантів та заробітчан, які виїжджають сюди, до нас? — переконати Еву-Марію було не так просто.
Врешті Ріхард помирив усіх, виставивши на стіл чергову пляшку вина і проголосивши філософський тост:
— Час усе розставить на свої місця.
Ми випили і змінили тему розмови.
Так само чи приблизно так само поставилися до нашого рішення і решта знайомих. Лише батьки Германа зустріли новину з ентузіазмом.
У житті все треба спробувати, — сказала мама і додала: — Справжню сім'ю труднощі тільки згуртовують.
Батько почав розповідати, що він дуже багато читав про «магічний Схід», завжди мріяв туди потрапити, одного разу вони з дружиною навіть поїхали в туристичну подорож до Литви, їм там страшенно сподобалося, особливо відкрита ментальність людей, які там живуть. Йому це страшенно імпонує, тому він радий, що його син зважився на такий героїчний і достойний поваги вчинок, і може зі свого боку це тільки привітати. Закономірність і тут спрацювала та сама: що більше було випито, то менш аргументованою ставала розмова. Закінчив батько Германа довгою тирадою про те, як шкода, що німці програли війну, бо в іншому разі Львів тепер знаходився б у центрі Європи і не потрібно було б віз, щоб потрапити в це чудове місто.
Пристрасті по-галицьки. Спроба аналітичного дискурсу
Як на мене, вже саме слово «Галичина», як і зміст понять «галицький», «галицька», «галицьке», «галичанка», «галичанин», «галичанство», «галицька громада», «галицькі звичаї», «галицька ментальність», не кажучи вже про «галицький сепаратизм», не мають нічого спільного з пристрастю, захопленням, сліпим обожнюванням, не кажучи вже про кохання (про різницю між цими, а також деякими іншими поняттями див. далі, у розділі «Теоретичний додаток до колекції пристрастей»). Корінь «гал», незважаючи на свою нібито спорідненість із гордовитими іспанськими галісійцями, звучить якось майже по-плебейському, нагадуючи гармидер, гендлярство, галас, крикливих чорних птахів і навіть чужомовне «ґалдьож», що викликає асоціації з торговою яткою, атмосферою базарного дня, напруженого, самозаглибленого у наскрізь раціональні і цілковито меркантильні міркування, далекі від будь-яких проявів романтичності і замріяності. Хоча, з іншого боку, вже сама атмосфера галицьких міст і містечок, мініатюрних, майже вигаданих, наскрізь просяклих запахом кави, вершків, маківників, завиванців, струдлів і ґаляреток, старезних бамбетлів, креденсів, клеп-сидр і вижовклих бабциних вишиванок, нагадує такий собі скансен — музей під відкритим небом. Таке враження, що тут не живуть, тут тільки п'ють каву з міцними солодкавими лікерами, повагом прогулюються тісними середньовічними вуличками, їздять у запряжених кіньми бричках, дослухаються до цокоту кінських копит по бруківці, мріють, бачать барвисті сни, пишуть вірші, картини, листи, спогади.
Ця атмосфера, заповнена жінками-привидами, виліпленими із солодкавих пообідніх чоловічих мрій, і лицарями, спогади про яких бережуть лише старезні сторінки чудом зацілілих дамських альбомів зі старанно підретушованими фотографіями і чудернацькими завиванцями букв у підписах. Навіть якби в цьому перфектно організованому і до дрібниць відрежисованому побуті і знайшлося місце для пристрасті, вона мала б бути такою ж картинною, продуманою, узгодженою з ніким не написаним, але всім відомим сценарієм.
Звичайно ж, ідеться про колекційну пристрасть, музейний експонат, який радше відображає уявлення про те, як усе повинно було б виглядати, аніж те, як усе виглядає насправді. Але це дотримання зовнішніх умовностей безмежно важливе для кожної правдиво галицької душі, тож віддамо їм належне.