Але цього разу все обіцяло бути серйознішим. Я теж зварила собі кави і сіла за стіл навпроти Германа. Ми почали суперечку про те, що могло б бути з нами, з нашим коханням, з нашими стосунками, якщо би ми поїхали до Львова, а якби нам довелося там залишитися, а якби сталося так, що ми обоє втратили б роботу, а якби раптом виникла ситуація, що нам не було б де жити, а як узагалі почуватися у Львові йому, іноземцеві, людині, яка не знає мови, а з іншого боку, що може статися з нами тут, у Німеччині, де іноземкою почуваюся я, де в мене немає жодних перспектив, де в нього теж немає жодних перспектив, а якщо він одружиться, то перспектив у нього стане ще менше, адже йому доведеться працювати з ранку до ночі, щоб забезпечувати сім'ю, а я буду щовечора влаштовувати йому сцени, бо в нас замало грошей, бо ми не можемо дозволити собі винайняти більше помешкання, бо ми — соціальні аутсайдери, бо в нас немає професії, яка б нас годувала, бо жінкам взагалі не можна довіряти, а українкам не можна довіряти тим більше, бо вони одружуються з іноземцями тільки задля того, щоб виїхати зі своєї країни. А я хочу вивезти його до Львова, а потім примусити їздити до Німеччини на заробітки, а в цей час безтурботно проїдати зароблені ним гроші, хочу використати його, як використовую зараз, адже живемо ми на гроші його батьків, і йому самому цієї суми вистачало б, а так він змушений підробляти, бо я зі своїм українським паспортом не маю дозволу на роботу, не заробляю майже нічого, а навіть ті копійки, які заробляю, намагаюся витратити на себе, а він — моя легковірна жертва, і все це — хитро задуманий план, я спеціально так довго і захоплено розповідала йому про Україну, навіть возила його до Львова, щоб він захворів ідеєю пожити у цьому місті, і тепер я хочу використовувати його ще більше…
Це було вже занадто. Я мовчки зібрала валізи і через тиждень була вже у Львові. Ми не спілкувалися майже два місяці, аж раптом від Германа прийшов лист. Він починався словами: «Моє кохане сонечко!», десь близько 65 % змісту цього листа становили зізнання на зразок: «Я не уявляю собі життя без тебе», було зібрано як мінімум 8–10 віршованих і прозових цитат із класиків німецької і світової літератури, які підтверджували вищенаведене твердження і висловлювали його в більш художньо вивершеній формі. Відразу після численних вибачень і патетичних обіцянок була пропозиція вийти за Германа заміж, повідомлення про те, що він купив для мене «цікавий подарунок», і мрії стосовно нашого недалекого, але щасливого майбутнього (якщо він, звичайно ж, заслуговує на моє пробачення). На 35 сторінках цього послання я навіть зустріла несміливе припущення: «А якщо в нас колись будуть діти», яке, щоправда, відразу ж доповнювалося застереженням: «Але на це ми ще маємо досить часу».
Потім Герман зателефонував, ми помирилися і продовжували листуватися і передзвонюватися. Десь за півроку він приїхав і ще раз запропонував одружитися. Ми почали збирати необхідні папери, але через тиждень він відчув, що його психіка не витримує такого тривалого перебування в Україні, і він змушений на короткий час повернутися назад, до Фрайбурґа, щоб позбутися психологічного дискомфорту, викликаного цими жахливими побутовими умовами. Але на наші плани це вплинути не повинно, незабаром він повернеться — або ж я приїду до нього (він уже про це потурбується), і ми таки одружимося якомога швидше.
Десь через тиждень після його від'їзду надійшов лист, перша фраза якого загрозливо попереджала: «Сьогодні я нарешті вирішив сказати тобі всю правду». Далі йшов традиційний перелік причин, через які «ми ніколи не будемо разом», «ми ніколи не змогли б бути разом», «ми ніколи не змогли б бути щасливими разом» і взагалі, щастя — категорія надто абстрактна для того, щоб мати право на існування в реальному житті. Я винна в усьому сама, я покинула Германа, підло скориставшись його слабкістю, я завжди використовувала його і гроші його батьків, я ніколи не планувала залишитися з ним, усі жінки однакові, і доля правильно покарала мене, заславши в Україну. Герман пропонував розірвати стосунки назавжди, не зустрічатися більше ніколи, але продовжувати листуватися, проте лист закінчувався трагічним висновком: «Але я все одно кохаю тебе, це моє прокляття, і я хворітиму на це все життя».
Після цього наше листування почало нагадувати матрац із чорно-білими смужками абсолютної ейфорії і цілковитої депресії. На чотири листи, які починалися звертанням: «Моє кохане сонечко!», припадав як мінімум один із початком: «Сьогодні я нарешті вирішив сказати тобі всю правду». Приблизно раз на півроку Герман приїздив, і весь сценарій із одруженням повторювався.