Поступово зернята соняшника стали домінувати в ролі супроводу до щоденного телеефіру, витіснивши гарбузові на периферію дорожезних супермаркетівських наборів, де вони були явно недоречними і губилися поміж кеш'ю та фісташками у напіврозкритих стулках. Акуратно розкладені на пластикових підставках горішки чимось відлякували. Чи то занадто гладенькою поліетиленовою плівкою з її неживим і надто фірмовим відблиском під лампами денного світла, чи то недосяжно далеким кінцевим терміном реалізації, зазначеним поряд із штрих-кодом, чи то невиправдано високою ціною. А можливо, банальною відсутністю солі: усі ці горішки переважно продавалися прісними й несмаженими. У кожному разі це поліетиленове перетворення гарбузового насіння стало символом, якимось потаємним знаком, і відтоді вечірній перегляд телепередач і навіть фільмів утратив усю свою таємничість і привабливість, перетворився на щось буденне й загальнодоступне.
Екрани телевізорів урізноманітнились фарбами, хоча і не зробили суттєвого поступу у плані якості зображення. Але цього було вже достатньо, аби полотняна торбинка з лото назавжди перемандрувала на антресолі, якісь безрозмірні у ті часи, а їй на зміну прийшло плетіння светрів, шкарпеток, рукавиць, шаликів, спідниць і навіть суконь та пальт, яке здійснювалось без відриву від телеекрана. Та найкрутішим чомусь усе одно вважалося носити речі машинного плетіння. Хоча би домашнього машинного плетіння, не кажучи вже про фабричні речі. Чи про речі фірмові, «імпортні», цінні настільки, що їх не обов'язково навіть носити, достатньо просто мати у шафі, і це вже дає право відчувати власну респектабельність.
Товсті журнали з викрійками, кольорові фотографії із зовсім не схожими на модельок пухкенькими дівчатами, невдалий макіяж яких не приховувала навіть погана якість друку. Їхнє волосся стирчало врізнобіч усупереч задумові перукаря, бо гостродефіцитні хвойні шампуні тієї доби всі як один давали саме такий ефект. А журнали мод чомусь радили користуватися цими шампунями після попереднього миття господарчим (у крайньому випадку дитячим) милом. Після цього вихід був тільки один — сильний «начіс» і лак до волосся, міцність якого, мабуть, не поступилася б теперішнім екологічно збалансованим лакам для підлоги. Ці дівчатка на фото в журналах були вбрані у бездоганно виплетені вручну і на машинках «Мальвіна» трудомісткі моделі спідниць «півсонцекльош», звужені донизу сукні, гольфи яскравих кольорів, светри з круглими або трикутними вирізами та рукавами з романтичною назвою «реглан», вони були у шапочках або підіпханих ватою беретах, на шиях довжелезні, плетені гачком шалики, руки в рукавичках і ноги у різнокольорових гетрах до колін.
Переглядаючи ці журнали тепер, усвідомлюєш, що така чудернацька і вкрай непрактична мода може повернутися у будь-який момент, як повертається кожна мода: плетені тугими косичками широкі светри, важкі вовняні пальта «в шістнадцять ниток», светри-сукні чи то сукні-светри з якоюсь компромісною довжиною майже до колін, гольфи з високими подвійними комірами, нитки-букле і навіть кошики-макраме, розвішані по стінах із вазонками традесканцій всередині. Неможливо повернути тільки настрій тих вечорів, коли телевізори були вже в кожного, але люди все ще ходили в гості до сусідів подивитися фільм. Коли сусідів знали не лише в обличчя, а й мали запасні ключі від їхнього помешкання про всяк випадок, коли встановлювали телефони «на блокіраторі», коли готували і їли багато, а рецепти вимагали кількагодинного, а часом і кількаденного приготування, коли нормальним вважалося мати час на плетіння светрів і спідниць і однозначно ненормальним було не закручувати на зиму малинового варення.
Я часто пригадую звук, яким супроводжувалися всі застілля в нас удома, коли в моді було пиття розчинної кави, а самі застілля перетворювалися на гурманські оргії куштування страв із дефіцитних продуктів. Дорослі довго обмінювалися враженнями й досвідом діставання чаю і масла, шоколаду і згущеного молока, шампанського і цитрусових. Мені це все здавалося нудним, і я ліниво дослухалася до їхніх розмов з-за стіни своєї кімнати, чекаючи на момент, коли подадуть торт. Часто засинала й прокидалася від звуку синхронного шарудіння ложечок по порцеляновому дні горнятка, під запах коньяку, шоколаду, цитрини й торта «Наполеон». Тоді пили «індійську» розчинну каву в брунатних бляшанках, розфарбованих золотистими контурами слонів, порошок насипали на денце горняток і старанно розтирали з цукром і кількома краплями води або коньяку. Потім заливали кип'ятком, і виходила кава з тонким шаром білої пінки, схожої на вершки. Ця процедура значно покращувала смак і вигляд розчинного пійла, яке тоді вважалося одним із найбільш дефіцитних делікатесів. Але мене в той час значно більше цікавив торт «Наполеон» — каву я почала пити значно пізніше, а розчинної не п'ю досі. Від знайомого шарудіння у горнятках я миттєво прокидалася і бігла до вітальні, де розморені горілкою та коньяком дорослі вже нічого не обговорювали, мовчки й без особливого бажання з'їдали по шматку «Наполеона», проговорювали традиційні останні тости «на коня» й обважніло розходилися. А мама з бабцею збирали з тарілок залишки канапок зі шпротами, запах яких не вивітрювався з помешкання ще кілька днів, викидали до смітника недоїдки, утомлено мили посуд. Тато вмикав телевізор і бездумно перемикав канали. Я підсідала до нього і заважала, протестуючи у такий дитячий спосіб проти несправедливого розподілу обов'язків.