Я мріяла отримати колись справжні ковзани — на день народження, від Миколая чи з будь-якого іншого приводу або і без приводу, але ковзани мого, тоді тридцять п'ятого розміру чомусь були страшенним дефіцитом, ми з бабусею об'їздили усі «Спорттовари» міста, і вона навіть написала до своїх фронтових товаришок у Донецьк та Одесу, щоб вони пошукали там жіночі ковзани тридцять п'ятого розміру. Бабусі товаришка з Одеси написала, що бачила якісь ковзани і навіть мало не купила їх, але її зупинив колір. Черевики цих ковзанів були не білими, кольору болгарської зубної пасти «Поморін», а світло-кавовими. Коли бабця прочитала мені цього листа, моя голова стала важкою, ніби на неї раптом упала вся несправедливість світу, бо я і мріяти не наважувалася про ковзани з рідкісними світло-кавовими черевиками. Хоча на той момент такі дрібниці, як колір черевиків, мене вже давно не хвилювали: я була готова кататися в чому завгодно. І навіть позичила одного разу в сусіда з п'ятого поверху на два розміри більші хокейні ковзани з грубими чорними черевиками, які мені так подобалися. Я кілька разів старанно зашнуровувала ці черевики, сподіваючись, що так вони краще триматимуться на ногах, але це не допомагало, і мені не вдавалося навіть встояти на цих ковзанах на паркеті квартири, тримаючись за стіну, не кажучи вже про якийсь там вихід на нерівний лід замерзлого тротуару біля будинку. І річ була не лише в завеликих черевиках: я відчувала, стоячи біля стіни на тремтячих ногах, що, навіть якби мені зараз дали хокейні ковзани тридцять п'ятого розміру, я все одно не змогла б на них кататися. І це відчуття було дуже прикрим, бо мені дуже хотілося кататися на хокейних ковзанах, які могли розвивати значно вишу швидкість, ніж фігурні, їхні гальма у вигляді пластмасової насадки були ззаду, і зупинятися на них було важче, ніж на жіночих, що псували лід своїми гострими металевими зубцями спереду.
Ясна річ, поки бабцин лист дійшов до її фронтової товаришки в Одесі, ковзани давно купили. Мені навіть не потрібно було чекати відповіді, щоб знати це. Такі ковзани не могли не купити, хоча б тому, що мені так страшенно хотілося їх мати. Не знаю, чи буває в Одесі настільки справжня зима, щоб кататися на ковзанах, і як довго ця зима триває. Але мені було б значно спокійніше думати, що ковзани залишилися в Одесі, а не що їх купили й відправили поштою комусь із таким самим, як у мене, розміром ноги, бо це було б уже занадто несправедливо. І ніби на підтвердження цього мого побоювання всього через кілька днів після того, як прийшов лист від бабциної товаришки з Одеси, Соня з будинку навпроти вийшла на вулицю в ковзанах зі світло-кавовими черевиками. У Соні теж був тридцять п'ятий розмір ноги, і її батьки так само довго не могли знайти для неї ковзанів. Я навіть образилася тоді на Соню, хоча вона, ясна річ, ні в чому не винна. Та і бабцина фронтова товаришка не винна. Справді, по-дурному купувати ковзани чиїйсь незнайомій онуці, не знаючи навіть, чи подобається їй світло-кавовий колір.
Усі все зробили правильно, а постраждала лише я, бо одного разу, ковзаючи у товстих вовняних шкарпетках по напастованому паркеті коридору, не розрахувала швидкість і з розгону врізалася головою в мушлю рукомийника, відбивши кутик одного з передніх зубів нижнього ряду і щось там пошкодивши з правого боку в щелепі, бо поряд із цим зубом замість двійки виросла шістка, а на місці шістки — двійка, і відтоді у мене різко впав зір у правому оці. Ще, ясна річ, розбилася мушля, але це вже була дрібниця, на яку ніхто не звернув уваги. Від удару я знепритомніла і пролежала так кілька годин до бабциного приходу, потім приїхала «швидка», мене забрали в лікарню і прооперували. І тільки через місяць після того, як виписали, бабця сказала мені, що того ж дня батько вирішив піти від матері, а мати наклала на себе руки.
Як я не допитувалася в бабці, вона так і не розповіла мені, як саме мама це зробила, тому мені довелося уявляти все самій, довго вагаючись поміж тим, чи мама вибрала найбезболісніший шлях, чи найбільш надійний. І як тепер розділити всі види самогубств на безболісні та надійні. Найлегше мені чомусь було уявити, як мама висить із перетягнутим білизняною шворкою горлом, а її ноги не досягають до землі лише кількох десятків сантиметрів. Не знаю, чому я постійно уявляла собі саме цю картину, ще більше мені не зрозуміло, чому, коли я уявляла собі це, мамине обличчя завжди залишалося вродливим і привітним, хоча я добре усвідомлювала, що не може воно залишатися таким після того, як посиніє в передсмертних судомах. Мабуть, значно простіше було б уявляти її вродливою й привітною, якби вона наковталася пігулок і заснула, щоб ніколи більше не прокинутися. Але пігулки від самого початку видавалися мені малопереконливими, мабуть, через цю відсутність зовнішньої межі між їхньою заспокійливою і вбивчою дією, коли не знаєш, що означає ця посмішка — радість перед прокиданням чи радість від того, що прокидання тобі більше не загрожує.