Тим часом Роберта Олден трохи звикла до нової обстановки, ясніше відчула і місце Клайда на фабриці, і його привабливість, і його, хоч і несміливий, та все ж помітний інтерес до неї,— і почала з тривогою думати про майбутнє. Живучи в сім’ї Ньютонів, вона зрозуміла, що норми поведінки, заведені в Лікурзі, очевидно, раз і назавжди забороняють їй виявляти яку-небудь цікавість щодо Клайда чи до будь-кого з фабричного начальства: за місцевими уявленнями, робітниця не має права закохатися в начальника або допустити, щоб начальник захопився нею. Богобоязливі, порядні і скромні дівчата не дозволяють собі цього. Вона незабаром зрозуміла, що межа, яка відділяє в Лікурзі бідних від багатих, така різка, немовби одні відокремлені від інших помахом ножа або високою стіною. Було і ще одне «табу», що стосувалося робітниць і робітників з іммігрантських родин: усі вони неосвічені, аморальні, люди нижчої породи — неамериканці! З ними ні в якому разі не можна мати нічого спільного!
Роберта тепер знала також, що в тому дрібнобуржуазному колі, до якого належала вона сама та її друзі,— в середовищі релігійному і суворо моральному, — такі розваги, як танці, прогулянки на вулицях, відвідування кіно так само були заборонені. А вона саме в цей час почала цікавитися танцями. Гірше того: юнаки і дівчата — парафіяни тієї церкви, яку почали відвідувати Роберта і Грейс, — не мали наміру ставитися до них, як до рівних; усе це була молодь з порівняно заможніших родин — старожилів Лікурга. Роберта і Грейс якийсь час відвідували церковні служби і зібрання, але становище їхнє від цього не змінилося: вони були бездоганні, і їх допускали в це товариство, але не запрошували в гості і на вечірки, і вони не брали участі ні в яких розвагах, доступних іншим парафіянам, що посідали краще становище.
Зустрівши Клайда, Роберта захопилася ним і до того уявила, що він належить до якогось вищого товариства. І душу її пройняло те саме неспокійне марнославство, яке отруювало і Клайда. Щодня на фабриці вона мимоволі відчувала на собі його спокійний, допитливий і все ще невпевнений погляд. Але вона почувала також, що він не наважується зробити спробу до зближення, боячись зустріти відсіч. Уже протягом двох тижнів вона працювала тут, і тепер їй часто хотілося, щоб він заговорив з нею, щоб став заповзятливішим, але в інші хвилини вона лякалася: ні, він не повинен наближатися до неї. Це жахливо! Неможливо! Інші дівчата відразу помітять. Вони — і це ясно помітно — вважають, що він надто гарний для них і надто чужий їм, — а якщо він почне ставитися до неї інакше, ніж до всіх робітниць, вони витлумачать це по-своєму. Роберта знала — ці дівчата знайдуть усьому тільки одне пояснення: вирішать, що вона аморальна.
А Клайд надто добре пам'ятав правила, щодо яких попереджав його Гілберт. До цього часу, суворо додержуючись їх, Клайд поводився так, ніби не помічав дівчат і жодній з них не давав переваги, але тепер, коли з'явилася Роберта, він часто, сам майже не помічаючи цього, підходив до її столу і дивився, як швидко й спритно вона працює. Як він і сподівався, вона була здібною, тямущою робітницею, дуже* швидко, без будь-яких порад і настанов, сама зрозуміла всі хитрощі та способи роботи і почала заробляти не менше від інших— п’ятнадцять доларів на тиждень. І по ній завжди було видно, що робота тут для неї — втіха, щастя і що її радує найменший знак уваги Клайда.
Вона здавалася йому витонченою, зовсім не схожою на' інших, і він ще з більшим здивуванням помітив в її поведінці спалахи своєрідної веселості, не тільки емоціональної, але й на особливий, поетичний лад навіть чуттєвої. Незважаючи на свою стриманість, вона дружила з дівчатами-іммігрантками, хоч вони були мало схожі на неї, і, очевидно, чудово знаходила з ними спільну мову. Прислухаючись до її розмов про роботу з Леною Шлікт, Одою Петканас, Ан-желіною Пітті та іншими дівчатами, які швидко почали заговорювати з нею, він вирішив, що вона не така вже сувора і зарозуміла, як інші американки. Та й вони, видно, ставилися до неї з пошаною.