Самітність, образа і розчарування змушували його мріяти вже не про Гріфітсів та їхнє товариство (з особливо жагучим хвилюванням він завжди згадував про цю красуню Сондру Фінчлі), а про Роберту і про те середовище, яке оточувало його тут так само, як її. Звичайно, Роберта просто бідна робітниця, але вона таки набагато привабливіша від усіх інших дівчат, яких він щодня бачить на фабриці.
Як несправедливо і безглуздо з боку Гріфітсів вимагати, щоб людина в Клайдовім становищі не знайомилася з такими дівчатами, як, примірно, Роберта, тільки тому, що вона працює на фабриці! Через цю заборону він не може навіть здружитися з нею, з’їздити вдвох куди-небудь на озеро чи піти до неї в гості. І в той же час він не може зав'язати інших, більш підхожих знайомств, бо не має грошей і ні з ким не зустрічається. А Роберта така гарна, невимовно чарівна… Він уявляв собі її за роботою — швидкі, граціозні рухи її точених рук, шовкову шкіру її обличчя, сяючі очі, коли вона посміхається йому. Його знову охопило почуття, яке тепер завжди володіло ним на фабриці. Нехай ця дівчина бідна і їй, на нещастя, довелося стати звичайною робітницею, — він почував, що був би дуже щасливий з нею, але тільки з однією умовою: щоб не треба було з нею одружуватися. Щодо шлюбу честолюбний Клайд був наче під гіпнозом: він одружиться тільки з дівчиною з кола Гріфітсів! І все ж він палко поривався до Роберти. Якби тільки він міг наважитися… Якби поговорити з нею, проводити якось додому після роботи, привезти сюди, на озеро, в суботу чи неділю, покатати їі на човні,— просто, щоб відпочити і помріяти разом.
Байдарка Клайда обгинала мис, що поріс деревами й чагарником і приховував невелику бухточку, — тут була безліч водяних лілій, їх широке латаття лежало на гладіні озера. На березі стояла дівчина і дивилася на квіти. Вона була без капелюха і, прикриваючи рукою очі,— сонце світило їй просто в обличчя, — дивилася вниз на воду. Губи її трохи відкрилися від гримаски легкого здивування. Вона здалася Клайдові дуже гарненькою і, облишивши гребти, він почав дивитися на неї. Рукави її світлоголубої блузки доходили тільки до ліктів; темносиня спідниця облягала струнку постать. Невже це Роберта? Ні, не може бути! Так, це вона!
І, не встигнувши навіть подумати про те, що він робить, Клайд опинився зовсім поруч неї, за якихось двадцять футів від берега; він дивився на неї, весь сяючи, з виглядом людини, чиї думки несподівано, перевершивши всі мрії, стали очевидністю. І неначеб він сам був чудесним видивом, що раптово виникло з небуття, витвором напруженої уяви, втіленим у живу форму, — вона теж стояла і непорушно дивилася на нього, мимоволі посміхаючись тією чарівною посмішкою, яка завжди з’являлася на її губах у хвилини радісного збудження.
— Як, міс Олден! Невже це ви? — гукнув він. — Я не був певний. Ніяк не міг звідти розгледіти, чи ви це?
— Авжеж, я, — засміялася вона, здивована і трошечки розгублена.
Вона була рада бачити його, — це було виразно помітно, — хоч у першу мить вона злегка стримувала свою радість, — і проте відразу стривожилася, передбачаючи, скільки ускладнень може спричинити ця зустріч. Зав’яжеться знайомство, може й дружба, і їй зовсім не хочеться більше опиратися цьому, — нехай люди думають про неї що завгодно. Та все-таки тут з нею подруга, Грейс Марр. Чи треба казати Грейс про Клайда і про те, як він подобається їй, Роберті? Все це хвилювало її. І все-таки вона не могла вгамувати радісну посмішку і дивилася на нього відкрито й привітно. Вона стільки думала, стільки мріяла про нього, — це були мирні, скромні і радісні мрії. І от він тут! Що могло бути невиннішим, ніж його чи її присутність на цьому озері?
— Гуляєте? — сказав він, нарешті, хоч від радості і через свої побоювання немало збентежився, коли вона опинилася перед ним. Але, тут же згадавши, як уважно вона дивилася на воду, додав: — Хочете лілій? Мені, здалося, ви хотіли дістати їх.
— Ага-а, — відповіла Роберта, все ще посміхаючись і пильно дивлячись на нього, бо його темне волосся, що розтріпалося на вітрі, блакитна сорочка з відкритим коміром та засуканими рукавами і жовте весло, яке він підняв над красивим синім човном, цілком* зачарували її.
Якби їй завоювати цього юнака, щоб у цілому світі ніхто, крім неї, не мав на нього прав… Це було б найбільшим щастям у світі, більше їй нічого не потрібно. І от він тут, біля самих її ніг — в яскравосиній байдарці, весь освітлений сяючим липневим сонцем, — такий надзвичайний і милий. Він сміється і дивиться на неї з захопленням. А Грейс десь далеко, збирає стокротки… Але чи може вона? Чи повинна?