Головним чином для того, щоб заспокоїти своє сумління, вона одразу написала матері й сестрі, досить правдоподібно пояснюючи, чому їй довелося виїхати від Ньютонів. Грейс стала надто вимоглива і егоїстична, надто командувала нею. Це стало нестерпно. Та нехай мати не турбується: вона оселилася в дуже пристойному домі. Роберта має окрему кімнату, і тепер вона може прийняти в себе Тома і Емілію, матір чи Агнесу, якщо їм захочеться відвідати її. І тоді вона познайомить їх з Гілпінами, яких вона докладно описала.
І все ж, думаїючи про Клайда і про їхню взаємну пристрасть, вона в глибині душі усвідомлювала, що заграє з вогнем і може бути знеславлена. В той час Роберта навряд чи здавала собі справу в тому, що ця кімиата з першої ж хвилини привабила її саме тим, що була окрема, але несвідомо Роберта все ж відчувала, що так воно і є. Вона ступила на небезпечний шлях, і знала це. А що ж робити, — часто питала вона себе в ті хвилини, коли її охоплювали бажання, що суперчили всім її поняттям про допустиме і добропристойне — що ж їй робити?
РОЗДІЛ XX
Протягом кількох тижнів Роберта і Клайд зустрічалися то тут, то там, у парках і садах, куди легко можна добратися приміським поїздом. Проте між ними тепер бували сутички, головним чином через кімнату Роберти: Клайд вважав, що це найзручніше місце для їх зустрічей, але Роберта не дозволяла йому приходити до неї. Клайд ніколи не признавався собі, що в нього щодо Роберти зовсім не такі наміри, які мають бути у молодого чоловіка щодо дівчини, яку він поважає, і все-таки тепер, коли вона переїхала в цю кімнату, в ньому збудилося непереборне жадання, може, гідне осудження, але природне і майже неминуче, — жадання дедалі більшої і більшої близькості, дедалі більшої влади над Робертою, над усіма її думками і вчинками; кінець кінцем вона повинна цілком належати йому. Але як? Чи буде це одруження і, отже, звичайнісіньке, добропристойне існування? Досі він ніколи не думав одружуватися з Робертою. Він міг залицятися до неї чи до будь-якої іншої дівчини, що її суспільне становище набагато нижче від тутешніх Гріфітсів, Сондри Фінчлі та Бертіни Кренстон, але визнав би за неможливе одружитися з нею — і це головним чином через погляди своїх новоздобутих родичів і через їхнє високе становище в Лікурзі. Що вони подумають, коли довідаються? Він бачив тепер, що його тут вважають членом іншого, вищого кола, ніж Роберта, і, зрозуміло, хотів скористатися з цього. І потім тут дуже багато хто його знав, хоча б в обличчя. Але його дуже вабило до Роберти, і до того тепер він не міг би сказати, що вона не варта його, або що він не був би щасливий з нею, коли б міг і вирішив одружитися.
Виникало і ще одне ускладнення: наставала осінь з льодяними вітрами і холодними ночами. Наближався жовтень, і більшість позаміських парків, де можна було розважатися на безпечній відстані від Лікурга, закрилася. Закриті були і дансинги, крім великих залів у сусідніх містах, але сюди Роберта відмовлялася ходити. Залишалися, правда, церкви, кінематографи і ресторани в самому Лікурзі, але там вони не могли бувати через Клайдове становище в місті. І, таким чином, тепер, коли Роберта звільнилася від нагляду Ньютонів, їм не було куди ходити, — хіба що, змінивши якось їхні відносини, Клайд зможе відвідувати Роберту в Гілпінів. Але він знав, що вона не припускає й думки про це, а головне — йому бракувало мужності їй це запропонувати.
Якось увечері на початку жовтня, через півтора місяця після переїзду Роберти в нову кімнату, вони гуляли однією з далеких вулиць. Яскраво блищали зорі. Було холодно. Листя кружляло в повітрі. Роберта вже одягла своє зимове пальто, зелене в кремову смужку; коричневий капелюшок, оздоблений шкірою, дуже личив їй. Знову й знову поцілунки, все той самий гарячковий запал, що невідступно володів ними з першої зустрічі, а тепер став ще міцнішим.
— Стає холодно, правда? — сказав Клайд.
Було близько одинадцятої години, підмерзало.
— Так, не гаряче. Скоро доведеться думати про тепліше пальто.
— Не знаю, що ми робитимемо далі. Більше немає жодного місця, де ми могли б посидіти, а розгулювати щовечора вулицями в такий холод не дуже приємно. Як ви думаєте, чи не можна мені іноді заходити до вас? Адже в Гілпінів не те, що у Ньютонів.
— Так, звичайно. Але вечорами вони завжди сидять у вітальні до пів на одинадцяту, навіть до одинадцятої. І, крім того, обидві дівчини весь час бігають туди й сюди до дванадцятої години чи просто сидять удома. Не знаю, як це влаштувати. Адже ви самі казали, що не хочете, аби вас бачили зі мною. А якщо ви прийдете, мені треба буде познайомити вас з Гілпінами.