Щось чудне було в його поведінці в цю хвилину. Роберта відчула це в його словах і пестощах: їм невистачало щиросердості. Він був надто неспокійний, поцілунки його надто байдужі, в голосі не чулося справжньої ніжності. До того ж він майже в ту саму хвилину постарався звільнитися з її обіймів і, поглянувши на годинник, сказав:
— Мені вже час іти, люба. За двадцять хвилин третя, а нараду призначено о третій. Я б дуже хотів проводити тебе, але що робити, — побачимося, коли повернешся.
Він нахилився, щоб поцілувати її, і цього разу Роберта остаточно зрозуміла, що його почуття до неї змінилося, охолонуло. Він ласкавий, добрий, та думки його далеко… Вона постаралася зібрати всі свої сили, покликала на допомогу все своє самолюбство, — це почасти удалося їй, — і сказала досить холодно і рішуче:
— Ну що ж, я не хочу, щоб ти запізнювався, Клайд. Іди скоріше. Але я не маю наміру затримуватися вдома надовго. Як ти вважаєш, якщо я повернуся рано в перший день свята, ти зможеш прийти до мене ввечері? Я не хочу спізнюватися в середу на роботу.
— Звичайно, люба, я зайду, — сказав він весело і навіть щиро, певний, що його нікуди не запрошено на цей вечір, і радіючи можливості кинути її зараз. — Коли ти розраховуєш повернутися?
Вона думала повернутися на восьму, і він вирішив, що у всякому разі зможе тоді відвідати її. Він знову вийняв годинника.
— А тепер мені все-таки час, — сказав він і попрямував до дверей.
Занепокоєна, пройнята тривогою за майбутнє, Роберта підійшла
до нього, взяла його за вилоги пальта і, дивлячись йому в очі. благально і настійно сказала:
— Це вірно, Клайд, ти прийдеш, як умовилися, на цей раз ти не підеш іще куди-небудь?
— Не турбуйся, — відповів він. — Адже ти знаєш мене. А вчора я нічого не міг поробити, люба. Але у вівторок я прийду напевно.
Клайд поцілував її і поспішив піти, — він почував, що, можливо, поводився не зовсім розумно, але не уявляв собі, як же треба було діяти інакше. Коли мужчина хоче розірвати свої взаємини з дівчиною, як він тепер, думав Клайд, йому треба бути тактовним і навіть почасти дипломатом. Він не дуже вміло це зробив: мабуть, є якийсь кращий спосіб… Та його думки вже линули до Сондри. Вони разом зустрічатимуть Новий рік у Скенектеді, і тоді він зможе з’ясувати, чи так вона зацікавлена ним, як здавалося вчора.
Коли Клайд вийшов, Роберта підійшла до вікна і стомлено й сумно подивилася йому вслід, думаючи про свою долю. А що коли він розлюбить її? Вона все віддала йому. Від нього, від його ставлення до неї залежить її майбутнє. Невже вона уже набридла йому і він більше не хоче її бачити? Жахливо, якщо так! Що ж тоді робити? Навіщо вона віддалася йому, навіщо так швидко і легко поступилася перед його настійними вимогами?
Вона поглянула на голі, обсипані снігом гілки дерев і зітхнула… Свята! їхати додому в такому настрої… До того ж Клайд посідає таке становище в тутешньому товаристві… Там стільки блиску, стільки розваг, а що вона може запропонувати йому?
Вона сумно похитала головою, глянула на себе в дзеркало, потім уклала свої речі та подарунки, які везла рідним, і вийшла з дому.
РОЗДІЛ XXIX
Після Лікурга, після товариства Клайда, Більц і його околиці й ферми, подібні до грибів, справили на Роберту гнітюче враження: все тут було надто пов’язане із злиднями та нестатками, і через це блідли почуття, природні для людини, яка знову бачить рідні місця.
Зійшовши з поїзда біля похмурого старезного будинку, що був замість вокзалу, Роберта побачила свого батька: він був одягнений у те саме старе зимове пальто, яке носив десятки років, і чекав на неї з старою, але ще міцною бричкою, в яку був запряжений кінь, такий самий кістлявий і змучений, як він сам. Батько завжди здавався Роберті стомленим і нещасним. Обличчя його проясніло, коли він побачив свою улюбленицю Роберту, і він весело заговорив з нею; вона вилізла на бричку, сіла поруч нього, і вони вирушили в дорогу; шлях, що веде до ферми, був вибоїстий, покручений, брудний, хоча в цей час чудові автомобільні шосе всюди вже стали звичайним явищем.
По дорозі Роберта мовчки відзначала кожний поворот, кожне дерево, кожну знайому прикмету. Але думки її були сумні. Все навколо наганяло смуток. Батько був хронічно хворий і нездатний вести сільське господарство, а молодший брат Том і мати не тямили в цьому і не могли допомогти по-справжньому — і ферма, як і раніше, була для сім’ї важким тягарем; багато років тому її було заставлено за дві тисячі доларів, і цей борг ніяк не могли сплатити. Димар з північного боку по-старому потребував лагодження, східці ще більше осіли, стіни, огорожі і будівлі на подвір’ї цілком відповідали всьому іншому, хоч тепер усе це й здавалося дещо красивішим під сніговим покровом зими. Навіть меблі були все ті самі — всілякий старий мотлох.