Тут на неї чекали мати, молодша сестра і брат; вони нічого не знали про її справжні відносини з Клайдом (його ім’я тут — пусте місце), і всі вважали, що вона щиро радіє, що повернулася додому і знову побачить їх. А вона думала про все, що з нею трапилося, про дивну й непевну Клайдову поведінку, — і на серці в неї ставало дедалі важче.
Власне, якщо не зважати на всі свої очевидні успіхи останнім часом, вона зганьбила себе, і повернути ій честь могло б тільки одруження з Клайдом; без цього батьки ніколи не змогли б зрозуміти й схвалити її поведінку. Замість того щоб допомогти рідним поволі й скромно досягнути кращого становища, вона може завдати їм шкоди, вкрити ганьбою добре ім’я родини. Усього цього було досить, щоб Роберта зовсім підупала духом: думка про це гнітила й мучила її.
Ще прикрішою і тяжчою була думка, що ілюзії, зв'язані з Клайдом, не дозволяють їй бути відвертою ні з ким, навіть з матір'ю. Роберта побоювалася, як би мати не визнала, що вона в своїх мріях піднеслася надто високо. Крім того, мати могла поставити такі питання про її відносини з Клайдом, на які нелегко було б відповісти.
І в той же час, якщо вона не знайде людини, якій можна цілком довіритися, всі її тривоги і сумніви повинні залишитися таємницею.
Поговоривши кілька хвилин з Томом і Емілією, вона пройшла в кухню, де мати господарювала, готуючись до свята. Роберта хотіла попередити матір, сказати кілька слів про ферму і про своє життя в Лікурзі, та коли вона ввійшла, мати, поглянувши на неї, заговорила перша:
— Ну як, Боббі, задоволена, що повернулася?.. Напевно, тепер у селі тобі все здається жалюгідним порівняно з Лікургом, — з сумом додала вона.
Вона оглянула дочку захопленим поглядом — і з цього погляду, і з тону матері Роберта зрозуміла, що мати вважає її становище в місті дуже завидним. Роберта швидко підійшла до неї і гаряче її обійняла.
— Ах. мамонько! — вигукнула вона. — Найкраще місце в світі — там, де ти! Ти ж знаєш!
Замість відповіді мати тільки подивилася на неї добрими, ласкавими очима і погладила по плечу.
— Ну. Боббі,— сказала вона лагідно, — ти добре знаєш, як я тебе люблю.
Щось у голосі матері нагадувало Роберті довгі роки, коли вони ніжно любили і чудово розуміли одна одну — розуміли не тільки через те, що взаємно бажали щастя одна одній, а й через те, що завжди до цього часу чистосердо ділилися всіма своїми почуттями і настроями. Цей спогад розчулив Роберту мало не до сліз. Її горло стиснулося, і очі зволожилися, хоч як намагалася вона приховати своє хвилювання. їй жагуче хотілося все розповісти матері. Але, піддавшись своєму коханню до Клайда, скомпрометувавши себе, вона сама спорудила між собою і матір’ю перепону, яку — тепер вона бачила це — було нелегко зруйнувати. Тут, у провінції, звичаї були надто суворі,— навіть її мати не була винятком.
Роберта вагалася якусь мить: їй хотілося швидко і виразно описати матері всю скрутність свого становища і дістати якщо не допомогу, то співчуття. Але вона сказала тільки:
— Як би мені хотілося, щоб ти весь час була зі мною в Лікурзі, мамо! Може…
Роберта спохватилася, почувши, що заговорила надто одверто. Вона мало не призналася, що коли б мати була з нею в Лікурзі, вона зуміла б, мабуть, устояти проти наполегливих вимог Клайда.
— Так, я вірю, що тобі невистачає мене, — відповіла мати. — Але все-таки тобі краще жити в місті, адже правда? Ти ж знаєш, як нам тут живеться. А там у тебе робота, яка тобі подобається. Хіба я помиляюся?
— Так, робота досить добра. Мені подобається. Я дуже рада, що можу трохи допомагати вам, але ж не дуже добре жити одній…
— А чому ти пішла від Ньютонів, Боббі? Хіба Грейс така вже нестерпна? Я думала, що ви товаришуватимете.
— Спочатку так і було, — пояснила Роберта, — тільки в неї зовсім немає знайомих молодих чоловіків, і вона страшенно ревнувала мене до кожного, хто був хоча б трошечки уважний до мене. Я нікуди не могла піти одна: вона неодмінно хотіла скрізь бувати разом зі мною. Ти ж розумієш, мамо, дві дівчини не можуть гуляти з одним молодим чоловіком…
— Розумію, Боббі,— засміялася мати і додала — А хто ж він?
— Містер Гріфітс, мамо, — сказала Роберта після хвилинного вагання. Наче від раптового спалаху світла, вона яскраво побачила, яке незвичайне це знайомство, який разючий контраст з тутешнім буденним маленьким світом… Хоч які б були побоювання Роберти, сама тільки можливість з’єднати своє життя з життям Клайда була чудова. — Але ти нікому не називай це ім’я, — додала вона, — він не хоче, щоб про це знали. Його рідні дуже багаті, розумієш? Їм належить фабрика, тобто його дядькові. Але на фабриці є таке правило, що ніхто із службовців — ніхто з начальників — не повинен заводити знайомство з робітницями. Він ні з ким і не знайомиться. Але він кохає мене, а я — його. Це інша справа. І потім я хочу перейти на інше місце, тоді ці правила не стосуватимуться нас. Тоді нам можна буде не критися, що ми знайомі.