Роберта тут же подумала, що тепер усе це, мабуть, не зовсім вірно. Клайд останнім часом так змінив своє ставлення до неї, а вона віддалася йому так необережно, не діставши від нього обіцянки одружитися… Можливо (це було поки що тривожне, невиразие побоювання), можливо, він не дозволить їй говорити про їхню близькість не тільки тепер, але ніколи! І якщо він розлюбить її і не одружиться, вона теж не захоче, щоб хто-небудь знав про це. В яке жалюгідне, важке і ганебне становище поставила вона себе!
А м-с Олден, довідавшись так випадково про дивний і, як видно, потайний характер цього знайомства, була не тільки стривожена, а й збентежена: вона дуже турбувалася про щастя Роберти; щоправда, говорила вона собі, Роберта така гарна, чиста та обережна дівчина, — найкраща з її дітей, найменш егоїстична і найрозумніша, — але все можливо… Та ні, навряд чи хго-небудь може легко обманути і зганьбити її. Вона дуже скромна і порядна дівчина. І м-с Олден спитала:
— Так ти кажеш, він родич власника фабрики, містера Семюела Гріфітса, про якого ти писала?
— Так, мамо, племінник.
— Цей молодий чоловік служить на фабриці? — із здивуванням спитала мати.
Вона не розуміла, як могла Роберта привабити людину, що посідає таке значне становище, бо з самого початку не мала сумніву, що він — член родини Семюела Гріфітса, власника фабрики. Це вже само по собі викликало тривогу. Звичайні наслідки таких відносин завжди й скрізь однакові, і тому, природно, вона дуже боялася за Роберту. І все ж їй здавалося, що дівчина з красою і практичністю Роберти, мабуть, зуміє без шкоди для себе підтримати це незвичайне знайомство.
— Так, — просто відповіла Роберта.
— А який він, Боббі?
— Він надзвичайно милий! Такий вродливий, і такий люб’язний зі мною! Моя робота була б зовсім не така приємна, коли б він не був добре вихований. Він уміє поставити всіх цих дівчат на місце. Він племінник голови компанії, розумієш, і тому робітниці дуже поважають його.
— Ну, це й справді дуже добре. Краще працювати у добре вихованих людей, ніж у хтозна-яких хазяїв. Я пам’ятаю, ти була не дуже задоволена роботою в Тріпетс-Мілсі… Я ти часто бачишся з ним, Боббі?
— Так, загалом часто, — відповіла Роберта, злегка червоніючи від думки, що вона не може бути цілком одверта і щира з матір’ю.
М-с Олден помітила, що дочка зашарілась, і, вважаючи, що це зніяковіння, спитала, піддразнюючи:
— Видно, ти дуже кохаєш його?
— Дуже, мамо, — просто і щиро відповіла Роберта.
— А він? Він кохає тебе?
Роберта відійшла до вікна. За вікном, на схилі, який вів до колодязя і до найродючішого поля ферми, простягалися напівзруйновані будівлі — їхній вигляд більше, ніж будь-що інше навколо, промовляв про жалюгідне матеріальне становище сім’ї. Справді, за останні десять років ці будівлі стали символом злиденності і невмілого господарювання. В цю хвилину, сумовиті, засипані снігом, вони уособлювали в очах Роберти цілковиту протилежність усьому, про що вона мріяла. І не дивно, що все, до чого її вабило, втілювалося в Клайді. Похмурість і руйнування протилежні щастю, як успіх — невдачі в ко^ ханні. Якщо тільки він кохає її і вивезе звідси, тоді, можливо, і мати буде вільна від цього тяжкого суму. Та якщо він не кохає, то наслідки її пристрасних і, можливо, оманливих мрій упадуть не тільки на її голову, а й на голову рідних і насамперед матері. Роберта не знала, що сказати, і, нарешті, відповіла:
— Він каже, що кохає.
— Як ти думаєш, він має намір одружитися з тобою? — спитала м-с Олден боязко і вичікуюче, бо вона любила Роберту найбільше з усіх дітей і покладала на неї всі свої надії.
— Знаєш, що я тобі скажу, мамо…
Фраза залишилася незакінченою, бо цієї хвилини забігла Емілія, гукаючи:
— Гіф приїхав! В автомобілі! Напевно, його хто-небудь підвіз, і в нього якісь великі пакунки!
І слідом за тим у кімнату ввійшов Том із старшим братом; Гіф був у новому пальті — перший результат його служби в «Дженерал електрік» у Скенектеді. Він ласкаво привітався з матір’ю і з Робертою.