Однак, підкоряючись суто жіночому інстинктивному потягові знайти в комусь підтримку, вона обернулася до Клайда, взяла його за руки і завмерла. їй хотілося, щоб він обійняв її, приголубив, сказав, що їй нема чого боятися — все буде гаразд… У цьому мимовільному пориві відбилося її колишнє довір’я до Клайда, — і хоч він більше не кохав її, він звільнив руки і обійняв її, просто для того, щоб підбадьорити.
— Ну, сміливіше, Берта! — сказав він. — Послухай, не можна ж так. Невже тобі невистачить хоробрості тепер, коли ми вже прийшли? Треба тільки зайти — і тоді все буде не таке вже страшне, запевняю тебе. Ти повинна тільки вийти на ганок і подзвонити. А коли вийде він чи хто-небудь інший, скажи, що хочеш поговорити з лікарем наодинці, розумієш? Тоді він знатиме, що це справа секретна, і тобі буде легше.
Він продовжував давати поради в тому ж роді, і вона, не знайшовши в ньому в цю хвилину щирої ніжності, виразно зрозуміла всю безнадійність свого становища, зібрала всі сили і сказала:
— Ну, гаразд, почекай мене тут. Не йди далеко, згода? Може, я дуже скоро повернуся.
І вона поквапно пішла до воріт і далі стежкою, яка вела до ганку.
У відповідь на її дзвоник двері відчинив сам лікар; всупереч уявленню Шорта і Клайда, це був і на зовнішність, і за характером чоловік дуже тверезий і поміркований — типовий провінціальний лікар: солідний, обережний, суворо моральний і навіть досить побожний; він вважав себе почасти лібералом, але людина хоч скільки-небудь ліберальна побачила б у багатьох його поглядах обмеженість і упертість. Неуцтво й глупота більшості навколишніх дозволяли йому вважати себе освіченою людиною. Весь час стикаючись з найрізноманітнішими проявами косності й занепаду, як і тверезості, енергії, консерватизму, великих успіхів, у тих випадках, коли дійсність мала от-от перевернути його погляди, що раніше сформувалися, він вважав за краще не втручатися в неї і полишав силам неба або пекла самим вирішувати кінець подій. Він був невеликий на зріст, кремезний, з кулястою головою, але з гарними і правильними рисами обличчя, жвавими сірими очима і приємною посмішкою. В нього було коротке напівсиве волосся, лоб прикривав чубок — безневинне франтівство сільського жителя. Товсті руки з пухлими, але чутливими пальцями були спокійно опущені. Йому було п'ятдесят вісім років; він був одружений, батько трьох дітей, і старший син уже вивчав медицину, готуючись наслідувати батькову практику.
Завівши Берту в просто обставлену незатишну приймальню, лікар попросив її почекати: він саме кінчає обідати. Незабаром він з’явився в дверях невеликого кабінету, теж дуже просто обставленого: тут стояли письмовий стіл, два стільці, книжкова шафа і стіл з медичними інструментами; в глибині, як видно, була ще кімната з різним медичним приладдям. Лікар провів Роберту в кабінет і вказав їй на стілець. Його сиве волосся, солідність, поважність, дивна звичка мружити очі — усе це чимало налякало Роберту; проте лікар аж ніяк не справив на неї такого неприхильного враження, як вона чекала: в усякому разі він старий і здається, якщо не привітним, то хоча б розумним і обережним. А він подивився на неї з цікавістю, наче пригадуючи, чи не зустрічав її раніше, і потім сказав:
— Ну, давайте познайомимося! Чим я можу допомогти вам?
Він говорив неголосно, підбадьорливо, і Роберта була глибоко вдячна йому за це. Але злякана тим, що ось зараз, тут, доведеться, нарешті, признатися в жахливій істині, вона сиділа непорушно і мовчки; спочатку вона дивилася на лікаря, потім опустила очі і стала судорожно м'яти сумочку.
— Бачте… — почала вона серйозно і схвильовано; в її обличчі і голосі раптом прорвалося страшне внутрішнє напруження. — Я прийшла… я прийшла… тобто… я не знаю, як сказати вам. Коли я йшла сюди, я думала, що зумію сказати, але тепер… тепер я побачила вас… — Вона замовкла, зробила порух, наче збираючись підвестися, і враз вигукнула — Господи, як це все жахливо! Я так нервуюся…
— Ну, ну, заспокойтеся, люба, — сказав він ласкаво і підбадьорливо; йому сподобалася ця гарненька, але зовсім не кокетлива відвідувачка, і він трохи здивувався, не розуміючи, що могло спричинити до хвилювання таку, як видно, скромну, серйозну і стриману дівчину; притому його дуже забавило це дитяче: «Тепер я побачила вас».
— Отже, ви прийшли і «побачили мене», — повторив він. — Але чим же я вас так налякав? Я всього тільки сільський лікар, знаєте, і, справді, я не такий уже страшний, як вам здається! Ви можете цілком довіритися мені, можете розповісти про себе все, що хочете, вам нема чого боятися. Якщо я можу що-небудь зробити для вас, я це зроблю.