— Ні.
— А як давно ви хворі?
— Вже більше двох тижнів.
Вона схлипнула.
— Раніше у вас завжди було все правильно?
— Так.
— Ну, що ж, псцперше… — Він говорив тепер лагідніше і ласкавіше, ніж спочатку: здавалося, він шукає поважної причіпки, щоб відмовитися від участі в такій справі, яка не обіцяє йому нічого, крім небезпеки та утруднень. — Це, може, ще не так серйозно, як ви думаєте. Я розумію, ви дуже налякані, але у жінок нерідко бувають такі неправильності. В усякому разі без спеціального огляду не можна бути певним цього. А найкраще — почекати ще два тижні. Дуже можливо, що все закінчиться щасливо. Я б не дуже здивувався цьб-му. Ви, як видно, надзвичайно чутлива і нервова, а нервовість часто спричиняє до таких затримок. Якщо хочете послухати моєї поради, то зараз у всякому разі нічого не робіть. Ідіть додому і чекайте, поки не буде цілковитої певності, а до того часу вже ніяк не варто що-небудь робити.
— Але я вже приймала пілюлі, і вони не допомогли, — жалібно сказала Роберта.
— Які пілюлі? — з цікавістю спитав лікар Глен і, вислухавши П пояснення, зауважив — А, ці! Ну, вони навряд чи по-справжньому допомогли б вам, якщо ви справді вагітна. Але я вам знову раджу почекати. Через два тижні все з’ясується, і тоді у вас ще буде досить часу, щоб вжити заходів. Та я все-таки серйозно раджу вам відмовитись від цієї думки. Я вважаю великою помилкою порушувати закони природи. Буде значно краще, якщо ви наважитесь мата дитину і почнете піклуватись про неї. Тоді на вашому сумлінні не буде ще нового гріха — убивства.
Він говорив суворо і поважно, з усвідомленням власної правоти. Але Роберта, терзаючись від жаху, якого лікар, мабуть, просто не міг зрозуміти, вигукнула з тим самим трагічним розпачем:
— Але я не можу, лікарю! Кажу вам, не можу! Не можу!.. Ви не розумієте… Не знаю, що я робитиму, якщо не зможу звільнитися від цього! Не знаю! Не знаю!
Вона хитала головою, стиснувши руки і розхитуючись наперед і назад. Лікар Глен бачив усю глибину її одчаю, і йому шкода було, що легковажність довела її до такого жахливого становища. Але, як професіонал, він холодно ставився до випадку, що міг накликати на нього самі тільки неприємності, і тому рішуче заявив:
— Як я вже сказав вам, міс… (він почекав трохи)… Говард, якщо це ваше справжнє ім’я, — я рішуче проти таких операцій, так само як і проти тієї легковажності, що доводить дівчат і молодих чоловіків до такого становища, коли ця операція здається їм необхідною. Лікар не може втручатися в такі справи, якщо він не хоче перебути десять років у тюрмі, і я вважаю цей закон справедливим. Не думайте, Що я не розумію, яким важким здається вам тепер ваше становище. Але, повірте, завжди знайдуться люди, які охоче допоможуть дівчині, що опинилася в такому стані, якщо тільки вона не захоче більше нехтувати моральністю і законом. Отже, ось найкраща порада, яку я можу вам дати: не робіть нічого — ні тепер, ні пізніше. Ідіть додому і признайтеся в усьому вашим батькам. Так буде краще, набагато краще, запевняю вас. Це не так важко, як вам зараз здається, і не так погано, як те, що ви задумали. Не забувайте, що мова йде про людське життя, якщо ваші теперішні побоювання справедливі. Ви хочете знищити вже зароджене життя, і в цьому я не можу допомогти вам. Справді не можу. Я знаю, є лікарі, які ставляться не так серйозно до своєї професіональної етики, але я не належу до них і не можу дозволити собі стати таким. Дуже шкодую… дуже!.. Отже, можу сказати вам одне: повертайтеся додому і розкажіть усе своїм батькам. Тепер вам здається, що це дуже важко, але кінець кінцем вам стане легше. Якщо вони захочуть, нехай прийдуть і поговорять зі мною. Я постараюся переконати їх, що це не найстрашніше нещастя на світі. Але зробити те, про що ви просите… Мені дуже, дуже шкода, але я не можу. Сумління мені не дозволяє.
Він замовк і подивився на неї співчутливо, але в той же час рішуче і твердо. І Роберта, вражена раптовим крахом усіх своїх надій і бачачи, що не тільки була введена в оману розповідями Клайда про цього лікаря, а й сама не зуміла справитися з своїм завданням і розчулити лікаря, непевною ходою попростувала до дверей; страх перед майбутнім знову заволодів нею. Лікар люб’язно і з жалем зачинив за нею двері,— і, опинившись на вулиці, в темряві, вона безпорадно притулилася до дерева; всі душевні і фізичні сили залишили її. Він відмовився допомогти їй! Відмовився допомогти! Що ж тепер?
РОЗДІЛ XXXVIII
На початку відмова лікаря безмежно вразила і перелякала обох— і Роберту, і Клайда. Виходить, попереду — незаконнонароджена дитина, безчестя Роберти, викриття і загибель Клайда. Мабуть, нічого іншого не залишається… Але потім — принаймні перед Клайдом — важка завіса стала потроху підніматися. Може, кінець кінцем, як припускав лікар (ледве опам'ятавшись, Роберта докладно все розповіла Клайдові), справа зовсім не така вже погана. Цілком можливо, — про це говорили і аптекар, і Шорт, і лікар, — що Роберта помиляється. Роберту ці міркування не заспокоювали, але вони погано вплинули на Клайда: його охопило своєрідне заціпеніння, викликане перш за все невідступним страхом, що він нічого не зуміє придумати, і, отже, йому неминуче загрожує викриття. І замість того щоб боротися ще відчайдушніше, він зволікав і не вживав ніяких заходів. Така вже була його натура: хоч він і чітко уявляв собі можливі трагічні наслідки своєї бездіяльності, але так тяжко знову шукати, до кого звернутися, не накликаючи на себе небезпеки. Адже лікар випровадив її, і порада Шорта нічого не дала!