Незабаром він заснув неспокійним, тривожним сном, і йому приснився лютий чорний собака, який намагався вкусити його. Рятуючись від іклів цього страховища, він прокинувся з жахом, потім ізнову заснув. Цього разу він побачив себе в якомусь дивному похмурому місці, чи то в густому лісі, чи то в печері, чи на дні глибокої вузької ущелини, між високими горами; звідси йшла вгору стежка, спочатку добре помітна. Але чим далі він ішов, тим стежка ставала» вужчою, невидимішою і, нарешті, зникла зовсім. І тоді, повернувшись, щоб спробувати пройти назад тією ж дорогою, Клайд побачив позаду себе величезне кубло змій; на перший погляд воно більше було схоже на купу хмизу, але над ним, загрожуючи, розхитувалися десятків зо два зміїних голів з роздвоєними жалами і агатовими очима. А коли він ізнову поквапливо повернув назад, дорогу йому перегородило рогате чудище, — під його важкою ходою тріскотіли кущі, і з криком безмежного відчаю Клайд з жахом прокинувся і вже не заснув до ранку.
РОЗДІЛ XLIII
Проте цю думку про випадок на озері, що так уперто виникала серед думок про його власне заплутане становище, Клайд не міг відігнати, як не намагався. Вона зародилася з мимовільного порівнювання його особистих тривог, які вразили й мало не розладнали його не дуже стійкий розум, і цього, може, жахливого, але якогось тихого і начебто невинного зникнення двох людей на озері Пасс. Тіло дівчини — якась дивна сила примушувала його весь час думати про це — було знайдене, а тіло мужчини — ні. У цій своєрідній деталі наче таївся настійний натяк: Клайд мимоволі думав, що муж-чина, можливо, зовсім і не потонув. Адже ж є злочинці, що прагнуть позбутися людей, небажаних їм, — так, можливо, і цей мужчина подався з дівчиною на озеро, бажаючи покінчити з нею? Це, зрозуміло, диявольська вигадка, — та в цьому разі вона, мабуть, чудово вдалася.
А щоб він піддався цій лихій намові і зробив так само… ніколи! Та його становище з кожною годиною ставало дедалі безвихіднішим: майже чи не щодня надходили листи від Роберти або записочки від Сондри, і знову його вражав контраст між ними — між багатством і бідністю, між веселощами і похмурим одчаєм і невпевненістю.
Роберті він вирішив не писати, але іноді розмовляв з нею телефоном, намагаючись відбутися нічого не вартими фразами. Як вона поживає? Він дуже радий, що вона у своїх рідних, у селі,— в таку погоду там, певно, набагато краще, ніж на фабриці. Тут, звичайно, все йде гладко, все по-старому, тільки враз посипалися замовлення, і в останні два дні довелося дуже багато працювати. Він усіма силами прагне назбирати певну суму грошей для тієї мети, про яку вона знає, а більше його ніщо не тривожить, і вона теж не повинна турбуватися. Він не писав їй, тому що багато роботи, і навряд чи зуміє писати, — так багато всіляких справ. Але він нудьгує, не бачачи її на звичному місці, і сподівається, що незабаром вони знову зустрінуться. Якщо вона хоче приїхати в Лікург, як каже, і вважає, що їй треба побачитися з ним, то це, мабуть, можна влаштувати. Але чи справді це конче необхідно саме тепер? Він такий занятий, він розраховує зустрітися з нею трохи пізніше.
І в той же час він писав Сондрі, що, можливо, наступної суботи, а вже вісімнадцятого — напевно, приїде і побачиться з нею.
Так він хитрував сам з собою і викручувався, підштовхуваним пристрастю до Сондри і абсолютно нездатний дивитися в очі справжньому станові речей, коли справа стосувалася Роберти; тому він діждався, нарешті, бажаної можливості знову зустрітися з Сондрою і до того в такій обстановці, якої йому ще ніколи в житті не доводилося бачити.
Коли він добрався до шейронської пристані, що прилягала до веранди готелю на Дванадцятому озері, його зустріли Бертіна з братом і Сондра: вони приїхали по нього моторним човном Грента, спустившись рікою Чейн. Прозора синя вода ріки. Високі темні гостроверхі ялини вишикувалися вздовж берегів, немов вартові. Від західного берега падала на воду смугою чорна тінь; дерева відбивалися виразно, як у дзеркалі. Повсюди великі і маленькі, білі, рожеві, зелені та коричневі дачі, навіси для човнів, купальні біля самої води. Де-не-де, перед якою-небудь розкішною дачею, подібно до тих, що належать Кренстонам чи Фінчлі,— гарна пристань. Зелені і сині байдарки та моторні човни. Веселий яскравий готель і купальні із Пайн-Пойнті, де вже зібралося багато пишно вбраної публіки, що рано виїхала за місто. А потім сарай для човнів і пристань біля дачі Кренстонів. Дві вівчарки — нова покупка Бертіни — лежать на березі в траві, мабуть, дожидаючи повернення хазяйки. Слуга Джон, один з шести слуг, яких Кренстони взяли з собою на дачу, чекав тут, щоб піднести єдиний чемодан Клайда, його тенісну ракетку і битки для гольфа. Але найбільше враження справив на нього великий будинок, неправильної, але вишуканої архітектури; стежки, що вели до нього і були обсаджені яскравою геранню, величезна, уставлена плетеними меблями веранда, з якої було видно чудове озеро; автомобілі і сила-силенна гостей у спортивних костюмах, що відпочивали на веранді або прогулювалися в саду.